Розділ 15 “На межі”

– Повторюю: не рухатися! – з крижаним відтінком у вимові пролунали слова невідомого, – Моє перше запитання дуже легке і зрозуміле: хто ти і що тут робиш?

Вільям був шокований – постать увесь цей час ховалася в тіні одного з будинків, як і він, коли вперше її побачив, а тому тепер він став заручником, сподіваючись навпаки врятуватися завдяки цьому чоловіку.

Десь в небі знову пролетів галакто-літак, видавши характерний електрично-хвильовий звук, наче якийсь пристрій у лабораторії дослідника. 

Надворі тишу порушувало хіба що нерівномірне дихання хлопця та оклики незнайомця. Більше не відбувалося абсолютно нічого, що й додавало ситуації своєрідної складності.

– Я Вільям, звичайний перехожий, що збився зі сліду, – На секунду обоє мовчали, але вибух реготу чоловіка зі стволом виявився настільки гучним та неочікуваним, що хлопець аж підскочив. Чоловік схопився за живіт, хоча Вілу зараз було не до сміху. 

– І що ж звичайний перехожий забув у тій частині міста, яку евакуювали ще декілька годин тому? – Іронічно запитав він, – Чи ти просто не знав і не розумів, що відбувається? 

– Я був на Майдані Тисячоліття, але мені вдалося звідти вийти сюди. Однак я не знаю цих місць, а зв'язку нема, тому я не можу звідси вийти. – З певною напругою максимально холодно та швидко повідомив парубок. 

– На жаль, – сумно зітхнув незнайомець і підступив ближче, таке виправити я вже не зможу. Ти забагато бачив, забагато знаєш і саме через те, що ти вижив, ти маєш загинути. – Вільям непомітно відступив на крок, весь спітнілий та знервований. Серце билося, як навіжене, а чергова небезпека, може й, остання видавалася найбільш реальною, – Всіх НЕнаших, а тим паче свідків, я не можу залишити в живих… Вибачай, та схоже тобі не пощастило, – палець незнайомця доторкнувся до гачка пістолета і Вільям з жахом усвідомив, що він за межею безпеки. Його голова запрацювала а рази швидше, а розум усіма силами намагався щось придумати. Часу залишалося мало, а вже згодом можливості знайти вихід могло й не бути. 

Він перебрав усіх і усе, намагався зібратися, і водночас розслабитися, аби придумати. 

– Ви не можете цього зробити, бо я, я, – хлопець панічно доклада усіх зусиль, аби виправити своє положення. Його свідомість була в абсолютній темряві. Темряві, у якій складно було хоч щось розрізнити чи зрозуміти. Він відчував, що все не може закінчитися так просто. Він просто відчував це. Може, саме тому у цій темряві і сяйнула та остання рятувальна думка, що важила надзвичайно багато, – Бо я один з вас! – прожогом випалив він, зберігши при цьому впевнений вигляд та яскравість свого погляду. 

– Слухай, – якось недовірливо почав чоловік, – Я вже достатньо насміявся, а ця хрінь, яку ти несеш, тільки дратує мене! 

– Тоді що ви скажите після цього! – моментально Вільям витягнув з кишені своїх штанів ту річ, до якої спочатку ставився не так серйозно… Він витягнув медальйон Тетраель. Сяючий помаранчевим кольором золотистий медальйон було складно не впізнати, а у суцільній темряві він яскраво виділявся. Здавалося, сяяли й очі усіх, хто його бачив. Цей вогонь вабив, притягував. На нього можна було дивитися вічно, все вдумуючись та намагаючись осягнути його глибину. 

– Чорт забирай! У кого ти це вкрав? Взагалі такі речі майже неможливо дістати! Але тепер через ту клятву я й справді не можу з тобою покінчити! – Його очі палали, кидаючи лихі вогники, – Я не знаю, звідки це в тебе, але воно врятувало тобі життя. 

Від довгого тримання медальйона у руці, він почав нагріватися, тому Вільям сховав його назад до кишені вже іншою людиною, впевненішою та сильнішою завдяки одній речі, яка змінила його життя. 

Чоловік відповідно сховав свій пістолет та з якоюсь байдужість рушив своєю дорогою, доки Вільям все дивився йому вслід, як віддалявся кіллер, який хтозна-що забув на цій вулиці. Десь вдалині, на порожній вулиці, пролетів поліцейський зореліт, зникнувши так само швидко, як і з'явившись. 

Вітерець зник, а Баєрс досі не відчував нічого. Це була та мить, коли він подумав, що спить, що от-от все закінчиться і він прокинеться. Все стане, як і було вчора: він не дізнається про той жахливий випадок, не буде морочити собі мізки можливою смертю друга, не знайде той рятівний медальйон і не зіткнеться з Тетраелем. Він протер очі – нічого не сталося. Така сама темна картина вулиці, крамниць та доріг. 

– Отже, не сон. 

– Отже, це виклик. Це реальність. Це виклик реальності. 

– Але чому я? 

– Тому що ти єдиний третьотипник, який пам'ятає своє минуле, настільки досконало. – Мабуть, вперше за багато років Вільям подумав про те, що він такий не один. Що хтось також знає та відчуває стільки речей, стільки всього. 

Тепер він рушив далі вже без всіх тих емоцій, з якими сюди дійшов. Можливо, це перехрестя теж було якимсь своєрідним знаком. Знаком, який треба розпізнати, зрозуміти і сприйняти. Може, потік інформації та всі ці відкриття і повернули йому ясність розуму. 

Хлопець йшов не одну годину, пейзаж залишався таким самим, проте тільки сьогодні Вільям подивився на них іншим оком. Тільки сьогодні він зрозумів, що все набагато складніше, ніж здається. Тільки сьогодні він дізнався, що є й інші третьотипники, інші люди, які пам'ятають минуле та прагнуть зрозуміти теперішнє.