Розділ 15 “На межі”

– Повторюю: не рухатися! – з крижаним відтінком у голосі пролунали слова невідомого. – Моє перше запитання дуже легке і зрозуміле: хто ти й що тут робиш?

Вільям був шокований – постать увесь цей час ховалася в тіні одного з будинків, як і він, коли вперше її побачив, а тому тепер він став заручником, хоча сподівався врятуватися завдяки цьому чоловіку.
Десь у небі знову пролетів галакто-літак, видавши характерний електрично-хвильовий звук, наче пристрій у лабораторії дослідника.
Надворі тишу порушувало лише нерівномірне дихання хлопця та оклики незнайомця. Більше не відбувалося абсолютно нічого, що й додавало ситуації своєрідної напруги.

– Я Вільям, звичайний перехожий, що збився зі шляху, – На секунду обоє замовкли, але вибух реготу чоловіка зі зброєю виявився настільки гучним і неочікуваним, що хлопець аж підскочив. Чоловік схопився за живіт, хоча Вілу зараз було не до сміху.

– І що ж звичайний перехожий забув у тій частині міста, яку евакуювали ще кілька годин тому? – іронічно запитав він. – Чи ти просто не знав і не розумів, що відбувається?

– Я був на Майдані Тисячоліття, але мені вдалося звідти дістатися сюди. Однак я не знаю цих місць, а зв’язку немає, тому я не можу звідси вибратись. – З певною напругою, максимально холодно та швидко відповів парубок.

– На жаль, – сумно зітхнув незнайомець і підступив ближче, – таке виправити я вже не зможу. Ти забагато бачив, забагато знаєш, і саме через те, що ти вижив, ти маєш загинути. – Вільям непомітно відступив на крок, весь спітнілий і знервований. Серце билося, як навіжене, а чергова небезпека, можливо, остання, видавалася найреальнішою. – Усіх НЕ наших, а тим паче свідків, я не можу залишити живими… Вибачай, та, схоже, тобі не пощастило, – палець незнайомця торкнувся спускового гачка пістолета, і Вільям із жахом усвідомив, що опинився за межею безпеки. Його голова запрацювала в рази швидше, а розум усіма силами намагався щось придумати. Часу залишалося мало, а вже незабаром можливості знайти вихід могло й не бути.
Він перебрав усіх і все, намагався зібратися і водночас розслабитися, щоб щось вигадати.

– Ви не можете цього зробити, бо я, я… – хлопець панічно докладав усіх зусиль, щоб виправити своє становище. Його свідомість перебувала в абсолютній темряві. Темряві, у якій складно було щось розгледіти чи зрозуміти. Він відчував, що все не може закінчитися так просто. Саме тому в цій темряві спалахнула остання рятівна думка, що важила надзвичайно багато. – Бо я один із вас! – прожогом випалив він, зберігши при цьому впевнений вигляд і яскравість погляду.

– Слухай, – якось недовірливо почав чоловік, – я вже достатньо насміявся, а ця нісенітниця, яку ти верзеш, тільки дратує мене!

– Тоді що ви скажете після цього! – моментально Вільям витягнув із кишені штанів ту річ, до якої спочатку ставився не надто серйозно… Він витягнув медальйон Тетраель. Сяючий помаранчевим кольором золотистий медальйон було складно не впізнати, а в суцільній темряві він яскраво виділявся. Здавалося, сяяли й очі всіх, хто його бачив. Цей вогонь вабив, притягував. На нього можна було дивитися вічно, занурюючись у роздуми та намагаючись осягнути його глибину.

– Чорт забирай! У кого ти це вкрав? Такі речі майже неможливо дістати! Але тепер через ту клятву я й справді не можу з тобою покінчити! – Його очі палали, кидаючи лихі вогники. – Я не знаю, звідки це в тебе, але воно врятувало тобі життя.

Від довгого тримання медальйона в руці той почав нагріватися, тому Вільям сховав його назад до кишені, відчуваючи себе іншою людиною – впевненішою та сильнішою завдяки одній речі, яка змінила його життя.
Чоловік, своєю чергою, сховав пістолет і з якоюсь байдужістю рушив своєю дорогою, а Вільям усе дивився йому вслід, як віддалявся кілер, який хтозна-що забув на цій вулиці. Десь удалині, на порожній вулиці, пролетів поліцейський зореліт, зникнувши так само швидко, як і з’явився.

Вітерець ущух, а Баєрс досі не відчував нічого. Це була та мить, коли він подумав, що спить, що от-от усе закінчиться і він прокинеться. Усе стане, як було вчора: він не дізнається про той жахливий випадок, не морочитиме собі голову можливою смертю друга, не знайде той рятівний медальйон і не зіткнеться з Тетраелем. Він протер очі – нічого не змінилося. Така сама темна картина вулиці, крамниць і доріг.

– Отже, не сон.

– Отже, це виклик. Це реальність. Це виклик реальності.

– Але чому я?

– Тому що ти єдиний третьотипник, який пам’ятає своє минуле настільки досконало. – Мабуть, уперше за багато років Вільям задумався, що він не один такий. Що хтось також знає й відчуває стільки речей, стільки всього.
Тепер він рушив далі вже без тих емоцій, із якими сюди дістався. Можливо, це перехрестя також було своєрідним знаком. Знаком, який треба розпізнати, зрозуміти і сприйняти. Може, потік інформації та всі ці відкриття повернули йому ясність розуму.

Хлопець ішов не одну годину, пейзаж залишався таким самим, проте тільки сьогодні Вільям поглянув на нього іншими очима. Тільки сьогодні він зрозумів, що все набагато складніше, ніж здається. Тільки сьогодні він дізнався, що є й інші третьотипники – люди, які пам’ятають минуле та прагнуть зрозуміти теперішнє.