Розділ 14 “Вперед”

– Стіни Ветфорда затрусилися вперше за багато років. За роки відносного спокою та злагоди, сили та відданості, боротьби та самопожертви! Сьогоднішній день – ще один доказ нашої величі, нашої єдності та масштабів! Доказ того, що ми готові захоплювати і йти, перемагати й творити новий світ! Світ Великої Цивілізації! 

Вільям більше не міг слухати пряму трансляцію з місця подій, тому просто вимкнув гологратор. Після всього побаченого він уже не міг так просто сприймати колись звичні речі. Незважаючи на те, що небезпека досі залишалася, він ішов досить повільно, перевалюючись із ноги на ногу та блукаючи очима по зачинених крамницях. Якимось дивом він оминув блокпости у перші години своєї втечі, яка тривала вже кілька годин. На вулиці починало вечоріти, і тіні сновигали вулицею, яка тепер була знеструмлена. Здається, у новинах передавали щось про пошкодження підстанцій повстанцями, та це мало хвилювало подорожнього.

– Всі ці роки я жив у цьому світі, розумів, що він може бути жорстоким, дивним, своєрідним, але ж не настільки! – стіни та вся вулиця мовчали. Цей район міста він узагалі не знав, проте той факт, що звідси масово втекли всі жителі, дещо жахав і мав би додавати пильності Вільяму, хоча в такому стані він зараз мало що сприймав правильно. – Але ж виявляється, я втрапив у ще більшу авантюру! Виявляється, що це місце – не нагорода, як хотів сказати той чоловік, що називав себе Автором! Ні! Хто б він не був, та я потрапив у світ великого зла, великої мафії та великого обману! 

В один момент хлопець зблід – йому здалося, що десь поблизу хтось ішов.
А й справді, у цьому лабіринті вулиць добре було чути луну, і зараз, у такій незвичній для Ветфорда вечірній тиші, хтось справді йшов!

– Ким би він не був, краще не потрапляй йому на очі. – Вільяма не треба було застерігати двічі, і він втиснувся в найближчу стіну, у найтемніший, найвіддаленіший куток, адже боявся, що його помітять через яскраву помаранчеву куртку.

– Ну навіщо я це одяг?! – З докором подумав він, а піт уже збирався на його лобі, підтверджуючи його хвилювання.

– Можна подумати, ти сам не розумієш, що це – твій улюблений одяг і ти одягнувся як завжди, – дещо глузливо підмітив ТГ.

– Невже ти можеш жартувати у таких обставинах?!

– По-перше, це не жарти, а по-друге, коли ти зробив усе, як я сказав, нічого поганого не станеться.

Кроки ставали дедалі гучнішими, до появи невідомого, схоже, залишалося небагато часу. Вільям затамував подих, намагаючись не пропустити жодної деталі. Його ситуація була не найкращою, адже він щойно зрозумів, що доєднатися до мережі він більше не може. Зв’язку нема, шляху додому він не знає, а навколо відбувається якась чортівня.

Тінь, а згодом і її власник майже непомітно виринули з-за рогу будинку. Хтось упевнено ступав уперед, створюючи враження звичайного пішохода. Якби не повна відсутність людей у цій частині міста, можна було б подумати, що це звичайний чоловік у капюшоні, якому ніщо не загрожує.

– А що, як… Виглядає, ніби він знає ці місця, адже зв’язку немає ні в кого. Тоді б можна було піти за ним. – Вільям за мить ухвалив надскладне рішення та, тихо вийшовши з темряви, попрямував за постаттю. Йому справді вдалося поєднати ритм своїх кроків із кроками того незнайомця, створивши ілюзію, що йде одна людина.

– Ох, не радив би я так ризикувати! – якимось суворим, повчальним голосом повідомив ТГ. – Ти не знаєш, хто це, а натомість довіряєш йому своє життя! Тим паче в таких обставинах…

Вулиця стала дещо ширшою, проте небезпека досі лишалася можливою, хоча сховатися в якомусь із темних кутів здавалося цілком реальним. Може, саме це й давало Баєрсу таку велику віру у свою операцію.
Звичайно, йому було не по собі, коли він ішов містом без світла та жодних звуків, за винятком далекої луни поліцейських сирен. Звичайно, він розумів, що виживання у кварталах апокаліпсису – теж не кращий варіант. Але слід зазначити, що кращих чи гірших варіантів уже не залишалося. Був один варіант – утекти й врятуватися, а вже яким чином чи якими ресурсами – це не мало жодного сенсу.

Прохолодний вітерець дмухнув сильніше, ставши алегорією стану Баєрса. Він ніби підказував, що це сміливе рішення стежити за незнайомцем щомиті може перетворитися на пастку. Пастку, виходу з якої може й не бути.

Заглибившись у власні міркування, Вільям ледве збагнув, що ритм кроків уже збився, після чого, зрозумівши, що щось сталося, пильніше придивився вперед і збагнув, що ані кроків, ані незнайомця вже немає. Він стояв один перед перехрестям доріг, а жах почав знову заполоняти його душу.

– Мені здається, чи я втратив слід? – у паніці його очі ковзали по незнайомих вивісках, вікнах та прилавках, доки хлопцеві на мить увірвалася до голови нав’язлива думка: “А що, як мені взагалі примарився той тип?”

Він роззирався на всі чотири сторони, але не знаходив об’єкта свого спостереження, який наче випарувався з цього світу. Вулиці були довгі, і одиноку постать можна було б легко побачити на якійсь із них, якщо вона, звісно, не зайшла до якогось дому.