Розділ 14 “Вперед”

– Стіни Ветфорда затрусилися вперше за багато років. За роки відносного спокою та злагоди, сили та відданості, боротьби та самопожертви! Сьогоднішній день ще один доказ нашої величі, нашої єдності та масштабів! Доказ того, що ми готові захоплювати і йти, перемагати і творити новий світ! Світ Великої Цивілізації! – Вільям більше не міг слухати пряму трансляцію з місця подій, тому просто вимкнув гологратор.

Після всього побаченого він вже не міг так просто сприймати колись звичні речі.

Не дивлячись на те, що небезпека досі залишалася він йшов досить повільно, перевалюючись з ноги на ногу та блукаючи очима по зачинених крамницях. Якимось дивом він оминув блокпости у перші години своєї втечі, яка тривала вже декілька годин. На вулиці починало вечоріти, і тіні сновигали вулицею, яка тепер була знеструмлена. Здається, у новинах передавали щось про пошкодження підстанцій повстанцями, та це якось мало хвилювало подорожнього.

– Всі ці роки я жив у цьому світі, розумів, що він може бути жорстоким, дивним, своєрідним, але ж не настільки! – стіни та вся вулиця мовчала. Цей район міста він взагалі не знав, проте той факт, що звідси масово втекли всі жителі, дещо жахав та мав додавати пильності Вільяму, хоча у такому стані він зараз мало що сприймав правильно, – Але ж виявляється я втрапив у ще більшу авантюру! Виявляється, що це місце не нагорода, як хотів сказати той чоловік, що називав себе Автором! НІ! Хто б він не був, та я потрапив у світ великого зла, великої мафії та великого обману! – В один момент хлопець зблід – йому здалося, що десь поблизу хтось йшов.

А й справді, у цьому лабіринті вулиць добре було чутно луну, і зараз, у такій незнайомій для Ветфорда вечірній тиші хтось йшов!

– Ким би він не був, краще не потрапляй йому на очі. – Вільяма не треба було застерігати двічі, і він вжався у найближчу стіну у найтемніший, найвіддаленіший куток, адже боявся, що його помітять по яскравій помаранчевій куртці.

– Ну навіщо я це одяг?! – З докором подумав він, а піт вже збирався на його лобі, підвтерджуючи його хвилювання.

– Можна подумати, ти сам не розумієш, що це – твій улюблений прикид і ти одягся як завжди, – дещо глузливо підмітив ТГ.

– Невже ти можеш жартувати у таких обставинах?!

– По-перше, це не жарти, а по друге, коли ти зробив все, як я сказав, нічого поганого не станеться.

Кроки ставали все гучнішими, до появи невідомого схоже залишалося небагато часу. Вільям затамував подих, намагаючись не пропустити жодної деталі. Його ситуація була не найкращою, адже він тільки-но зрозумів, що доєднатися до мережі він не більше не може. Зв'язку нема, шляху додому він не знає, а навколо відбувається якась чортівня. 

Тінь, а згодом і її власник майже непомітно винирнули з-за рогу будинку. Хтось впевнено вступав вперед, створюючи враження звичайного пішохода. Якби не повна відсутність людей у цій частині міста, можна було б подумати, що це звичайний чоловік у капюшоні, якому ніщо не загрожує. 

– А що як… Виглядає, що він знає ці місця, адже зв'язку немає ні в кого. Тоді б можна було піти за ним. – Вільям за мить прийняв надскладне рішення та, тихо вийшовши з темряви, попрямував за постаттю. Йому, дійсно, вдалося поєднати ритм своїх кроків з кроками того незнайомця, створивши ілюзію, що йде одна людина. 

– Ох, не радив би я так ризикувати! – якимсь суворо-повчальний голосом повідомив ТГ, – Ти не знаєш, хто це, а натомість довіряєш йому своє життя! Тим паче у таких обставинах… 

Вулиця стала дещо ширшою, проте небезпека досі була можливою, хоча сховатися у якомусь з темних кутів в давалося реальним. Може, саме це і давало Баєрсу такої великої віри у свою операцію. 

Звичайно, йому було не по собі, коли він йшов по місту без світла та жодних звуків, за винятком далекої луны поліцейських сирен. Звичайно, він розумів, що виживання у кварталах апокаліпсису теж не кращий варіант. Але слід зазначити, що кращих і гірших варіантів вже не залишалося. Був один варіант – втекти і врятуватися, а вже яким чином чи, використовуючи які ресурси, вже не мало жодного сенсу. 

Прохолодний вітерець дунув сильніше, ставши алегорією стану Баєрса. Він мов би підказував, що це сміливе рішення слідкування за незнайомцем щомиті може перетворитися у пастку. У пастку виходу з якої може й не бути. 

Заглибившись у власні міркування, Вільям ледве збагнув, що ритм кроків вже збився, після чого, зрозумівши, що щось сталося він пильніше придивився вперед, і збагнув, що ані кроків, ані незнайомця вже немає. Він стояв один перед перехрестям доріг, а жах почав знову займати його душу. 

– Мені здається, чи я втратив слід? – у паніці його очі ковзали по незнайомих вивісках, вікнах та прилавках, доки хлопцю на мить вдерлася до голови нав’язлива думка: “А що як мені взагалі примарився той тип?”

Він роззирався на всі чотири сторони, але не знаходив об’єкта свого спостереження, який наче випав з цього світу. Вулиці були довгі, і одиноку постать можна було легко побачити на якійсь з них, якщо вона, звичайно, не зайшла до якогось дому.