Розділ 13 “Втекти або загинути”

Вільям стрибнув у простір, а вибухова хвиля позаду лише прискорила його, та він таки зміг, сам того не підозрюючи, зробити комбо у повітрі та приземлитися надзвичайно плавно.

– Що це, в біса, було? – крикнув хлопець, дивлячись, як палаючий потяг усе віддалявся й віддалявся вдалину.

– Колись ти дізнаєшся про себе більше, а зараз зосередься на задачі "втекти й врятуватися".

Важко дихаючи, хлопець оглянув станцію – нікого. Скоріше за все, люди тут дізналися про цю ситуацію дещо раніше.
На місці, де ще хвилину тому товпилося стільки пасажирів, тепер валялися якісь ланцюжки, пластикові стаканчики від коктейлів та купа інших речей, загублених під час загальної паніки.
З площі чулися постріли та крики тисяч людей, від чого страх ставав усе реальнішим. Дивлячись з відкритої платформи, уся ситуація була як на долоні: з порталів валили тисячі солдатів, паралельно відстрілюючись та одразу ховаючись між статуями, деревами, будинками та кіосками.
Над будинками з ревом пролетів літак, а з його кабіни вилітали сотні озброєних людей на парашутах. Хоч усе й сталося менш ніж за три хвилини, спецназ явно був до цього готовий.

– Забирайся звідси негайно!

– Але куди?

– Йди до того будинку ліворуч.

Ноги Вільяма дещо тремтіли, але він тримався добре, хоч і був напружений, вслухаючись у звуки бою на землі.
Його серце калатало не так від усього навколишнього, як від дивних дій ТГ, того медальйона та всіх дивовиж сьогоднішнього дня.

Ще декілька літаків висадили десантників-снайперів просто на дахи висоток, але це ситуацію особливо не змінило. Принаймні поки що.
Радше навпаки: спалахів ставало все більше, а гуркіт то наростав, то спадав.

– Ти маєш перестрибнути на той дах, – крижаним голосом повідомив Голос. Очі хлопця з жахом окинули стометрову висоту, від чого у нього ледь не запаморочилося в голові, а все тіло скував холод, серце вже починало не витримувати. – Просто довірся мені, як там, у потязі. Я теж не хотів, аби ти довідався про свої здібності раніше, але у нас виникла надзвичайна ситуація, тому я нічого не міг із цим зробити.

– Себто? Що означає “надзвичайна ситуація”? – напружено спитав Віл.

– Я не міг допустити твоєї смерті, і крапка.

– У сенсі смерті?! То всі ті люди у вагоні загинули?

– Годі тобі! Ще трохи – і можеш загинути ти сам!

Вільям зробив глибокий вдих, заплющив очі та спробував забути про все, що сталося. Він мав розслабитися, а ТГ міг надавати певні найрізноманітніші корисні бонуси, починаючи від створення настрою до впливу на інших людей або на власні можливості хлопця через Мозкову Мережу.

– Увімкни Розслаблення 10.

– Але ж це найвищий рівень, а тут нічого страшного немає!

– Я роблю вибір раз.

– Цей бонус поновиться тільки через 6 місяців!

– Мені повторити?

– Упертюх, але коли тобі раптом наступного разу захочеться нормально розслабитися, я нагадаю тобі це! – Не зважаючи на свої погрози, Голос увімкнув бонус, і Вільям одразу відчув, наче поряд запахло лавандою, а очі, заплющившись, побачили перед собою просторі зелені поля та яскраве сонце.

– Ах-х-х! Це було вкрай приємно! У нас, звичайно, такого немає, але варто визнати, це допомогло.

– Еге ж, витратив наш найкращий бонус! – усе злився ТГ, будучи дуже суворим до використання бонусів. – А тепер роби, що я казав!

Після цих слів хлопець одразу повернувся до реальності, але тепер “посадка” була значно м’якшою, і він почав відступати, готуючись до стрибку.

– Але як у мене має вийти це?

– Просто: ти стрибаєш, і у тебе все виходить, ніби ти вроджений атлет.

– Чортівня та й годі, – подумав Вільям, збираючи всі сили в кулак.

– Головне – вірити. На цьому й будується увесь механізм, – Вільям почав прискорюватися. Відстань у 10 метрів невпинно скорочувалася, а з кожним метром розуміння всієї абсурдності стрибка наростало.

– Головне вірити! Я знаю це, але чи зможу повірити у неможливе?

– На цьому все й тримається. На вірі у неможливе.

Так швидко Вільям ще ніколи не біг – чи то слова ТГ виявилися такими сильними, чи бонус Розслаблення мав побічний ефект – сказати важко. Здавалося, швидкість зростала в геометричній прогресії. Але хай там як, від свого надзвичайного прискорення віра значно зросла, і той незабутній вогник в його очах свідчив одне: він здатний зробити неможливе…
Ноги відірвалися. Стрибок. Порожнеча. Він не дивився вниз, навіть не розуміючи, що щойно зробив. Відстань у 10 метрів пролетіла під ногами в одну мить, наче один крок.

Вільям успішно приземлився на іншій будівлі. Він опустився на одне коліно, але воно, попри силу удару, ані не боліло, ані не зазнало якихось ушкоджень.