Розділ 11 “Прибуття”

Вільям заплатив на касі, швидко подякував та вийшов з магазину у глибокій задумі. Медальйон він сховав до однієї зі своїх легендарних кишень, аби хоч на деякий час звільнити голову від тисяч думок про нього.

Дощ тим часом вже скінчився, і на згадку про нього лишился одні калюжі. На небі сяяло сонце, і погода взагалі дуже змінилася. Здавалося, він був у крамниці не хвилин 20, а десь годину, а то й більше.

Тримаючи руки у кишенях він повільно ступав вперед. Всі голоси, гуркіт повітряного транспорту, шипіння старих апаратів, скрапування дощу з покрівель, віддалений гуркіт центру – усе відійшло для нього на другий план, доки голова була якась не своя, хоча про випадок у крамниці він намагався не згадувати, водночас підсвідомо цікавлячись ним.

– Востаннє таке було ще так давно! 8 років – немалий термін, але все починалося так само. Тоді цим дивним збігом була та мандрівка до Смарагдового Мису. Тепер це…

Розсіяним поглядом він окинув якусь занедбану кафешку, назва якої скосилася у лівий бік, і виглядала аварійно.

Саме такі місця зазвичай є розсадниками монру, криміналу та всіляких сектантських товариств, хоч це й тільки вершина айсберга. Радикальна та повністю атеїстична вальфронська влада в минулому багато боролася проти всього цього, одначе мережа була настільки досконалою, що це виявилося неможливим. Банди увесь час переховувалися у найпотаємніших схованках міст-гігантів, а серед народу навіть ходили чутки, що вся ця нечисть ще й має цілу підземну мережу. Ще коли вперше Вільям дізнався про це, він був шокований. Як не крути, а він тут прибулець, який знав життя хоч і не екологічне, зате більш менш цивілізоване. Можливо, зараз його справжній сім’ї, яка полетіла у кращі світи й живеться краще. Може, й ні, хоча Вільям був більш упевнений у першому.

– Ви маєте нове повідомлення! – Раптом вивела його з трансу Мозкова Мережа Повідомлень, яка зазвичай сповіщала лише у випадку, коли користувачу писали відмічені ним основі контакти. Цей звук, який лунає у голові, досі видається хлопцю незвичним, проте й до нього, як виявилось, можна звикнути.

Віл увімкнув гологратор, і швидко зрозумів у чому річ. Написав його найкращий друг Майк, мовляв він чекає на  церемонію прибуття Експедиційного Вальфронських військ, які якраз повертаються з Фарленду. 

“Бро, швидше залітай сюди! Схоже, ми станемо свідками відкриття порталу та ще багато чого імбового! Коротше, чекаю на Майдані Тисячоліття, бай.” – Прочитав Віл та усміхнувся: він знав, що Майк завжди все перебільшує, одначе не настільки ж… 

– Отже, мене чекає щось цікаве, коли його емоції аж так зашкалюють. Навіть якщо я поділю їх на три або чотири, результат мусить мене здивувати, – подумки порадів Вільям, змінивши свій маршрут з допомогою вбудованого геолокатора, який додав на дорогу червону смугу шляху, яку бачив лише Вільям і яка служила для нього безцінним дороговказом. Тепер він мав тільки дістатися метро, яке за новими технологіями вже не одне століття домінувало саме у повітрі, і вийти на необхідній станції. 

– А все ж добре, що хоч погода виправилася. Тепер і церемонія кращою вийде! – Зауважив Вільям, і враз у нього майнула інша думка, – А що як саме через це Міністерство Природничих Наук просто взяло і змінило цей депресивний дощ, на щось більш підходяще для такої урочистості?

– Як на мене ти починаєш мислити розумом цього світу. Це похвально.

– Звичайно, краще було б, коли світ мислив, як я, але все одно це просто мої мрії…

– Всі великі речі починаються з мрій.

– Ага, зазвичай ними і закінчуючись, – відказав Вільям, ледь не загубивши дорогу через червоне світло, що лилося з якогось ресторану швидкої їжі і збивало котраст червоної лінії.

– Який же ти все ж песиміст! Почув би ти себе тоді, ще коли думав, що Останнього Дня Землі не буде! – Болючий спогад одразу повів за собою десятки схожих, від чого хлопець ледь не потрапив під ноги Варторів – так називали роботів-вартових, озброєних найсучаснішим ШІ та відповідною тим часам зброєю. Цей 5-метровий гінат враз скосився на хлопця, але проаналізувавши його зсередини і ззовні вже за мить відвернувся, продовживши своє чергування.

– А ось і метро! На щастя, Майдан Тисячоліття знаходився на фіолетовій гілці метро, як і Вільям, тому пересадок можна було уникнути.

Разом з натовпом химерних постатей різних Планет, Галактик та Реальностей хлопець протискувався до ескалаторів, які вели уверх, до скляних тунелей над містом. Тиснява, звичайно була неймовірна, хоча вже 5 років, як валідатори зникли, а це мало покращити ситуацію. Раніше треба було просто піднести до нього праву руку – і вуа ля. Проїзд оплачено. Тепер же всього цього робити не треба було, адже валідатори оснастили новими технологіями і помістили у вигляді відеокамер під стелею, звідки вони самі зчитували гроші всіх, хто заходив до метро.