Розділ 11 “Прибуття”

Вільям заплатив на касі, швидко подякував та вийшов з магазину у глибокій задумі. Медальйон він сховав до однієї зі своїх легендарних кишень, аби хоч на деякий час звільнити голову від тисяч думок про нього.

Дощ тим часом вже скінчився, і на згадку про нього залишилися одні калюжі. На небі сяяло сонце, і погода взагалі дуже змінилася. Здавалося, він був у крамниці не хвилин 20, а десь годину, а то й більше.

Тримаючи руки у кишенях він повільно ступав вперед. Всі голоси, гуркіт повітряного транспорту, шипіння старих апаратів, скапування дощу з покрівель, віддалений гуркіт центру – усе відійшло для нього на другий план, доки голова була якась не своя, хоча про випадок у крамниці він намагався не згадувати, водночас підсвідомо цікавлячись ним.

– Востаннє таке було ще так давно! 8 років – немалий термін, але все починалося так само. Тоді цим дивним збігом була та мандрівка до Смарагдового Мису. Тепер це…

Розсіяним поглядом він окинув якусь занедбану кафешку, назва якої скосилася у лівий бік, і виглядала аварійно.

Саме такі місця зазвичай є розсадниками монру, криміналу та всіляких сектантських товариств, хоч це й тільки вершина айсберга. Радикальна та повністю атеїстична вальфронська влада в минулому багато боролася проти всього цього, одначе мережа була настільки досконалою, що це виявилося неможливим. Банди увесь час переховувалися у найпотаємніших схованках міст-гігантів, а серед народу навіть ходили чутки, що вся ця нечисть ще й має цілу підземну мережу. Ще коли вперше Вільям дізнався про це, він був шокований. Як не крути, а він тут прибулець, який знав життя хоч і не екологічне, зате більш-менш цивілізоване. Можливо, зараз його справжній сім’ї, яка полетіла у кращі світи й живеться краще. Може, й ні, хоча Вільям був більш упевнений у першому.

– Ви маєте нове повідомлення! – Раптом вивела його з трансу Мозкова Мережа Повідомлень, яка зазвичай сповіщала лише у випадку, коли користувачу писали відмічені ним основі контакти. Цей звук, який лунає у голові, досі видається хлопцю незвичним, проте й до нього, як виявилось, можна звикнути.

Віл увімкнув гологратор, і швидко зрозумів у чому річ. Написав його найкращий друг Майк, мовляв, він чекає на  церемонію прибуття Експедиційного Вальфронських військ, які якраз повертаються з Фарленду. 

“Бро, швидше залітай сюди! Схоже, ми станемо свідками відкриття порталу та ще багато чого імбового! Коротше, чекаю на Майдані Тисячоліття, бай.” – Прочитав Віл та усміхнувся: він знав, що Майк завжди все перебільшує, одначе не настільки ж… 

– Отже, мене чекає щось цікаве, коли його емоції аж так зашкалюють. Навіть якщо я поділю їх на три або чотири, результат мусить мене здивувати, – подумки порадів Вільям, змінивши свій маршрут з допомогою вбудованого геолокатора, який додав на дорогу червону смугу шляху, яку бачив лише Вільям і яка служила для нього безцінним дороговказом. Тепер він мав тільки дістатися метро, яке за новими технологіями вже не одне століття домінувало саме у повітрі, і вийти на необхідній станції. 

– А все ж добре, що хоч погода виправилася. Тепер і церемонія кращою вийде! – Зауважив Вільям, і враз у нього майнула інша думка, – А що як саме через це Міністерство Природничих Наук просто взяло і змінило цей депресивний дощ, на щось більш підходяще для такої урочистості?

– Як на мене, ти починаєш мислити розумом цього світу. Це похвально.

– Звичайно, краще було б, коли світ мислив, як я, але все одно це просто мої мрії…

– Всі великі речі починаються з мрій.

– Ага, зазвичай ними й закінчуючись, – відказав Вільям, ледь не загубивши дорогу через червоне світло, що лилося з якогось ресторану швидкої їжі й збивало контраст червоної лінії.

– Який же ти все ж песиміст! Почув би ти себе тоді, ще коли думав, що Останнього Дня Землі не буде! – Болючий спогад одразу повів за собою десятки схожих, від чого хлопець ледь не потрапив під ноги Варторів – так називали роботів-вартових, озброєних найсучаснішим ШІ та відповідною тому часові зброєю. Цей 5-метровий гігант враз скосився на хлопця, але проаналізувавши його зсередини і ззовні вже за мить відвернувся, продовживши своє чергування.

– А ось і метро! На щастя, Майдан Тисячоліття знаходився на фіолетовій гілці метро, як і Вільям, тому пересадок можна було уникнути.

Разом з натовпом химерних постатей різних Планет, Галактик та Реальностей хлопець протискувався до ескалаторів, які вели уверх, до скляних тунелей над містом. Тиснява, звичайно була неймовірна, хоча вже 5 років, як валідатори зникли, а це мало покращити ситуацію. Раніше треба було просто піднести до нього праву руку – і вуаля. Проїзд оплачено. Тепер же всього цього робити не треба було, адже валідатори оснастили новими технологіями і помістили у вигляді відеокамер під стелею, звідки вони самі зчитували гроші всіх, хто заходив до метро. 

Сказати, що це особливо допомогло, не можу, як і сам Вільям, який вже дещо спітнів, і ледве дістався ескалатору, проте доклавши неабиякі зусилля. До того ж якийсь тип з червоними щупальцями, які явно не підходили для цієї планети, увесь час задівав його, перегукуючись невідомою мовою зі своїми приятелями по гологратору. Крім того, був випадок, коли один чоловік, у якого не було грошей і який хотів обіграти технології, раптом зник від світлового променя, що працював своєрідним порталом, і перекидував всіх “зайців” за межі метрополітену. Враз його місце звільнилося, і хлопець вже думав нашвидкуруч дістатися оміряного місця на доріжці, що вела вверх значно швидше, ніж звикли ми, але не тут то було! Інопланетна постать з надзвичайно великими фіолетовими очиськами та бірюзовою шкірою телепортувався швидше за нього, і місце було втрачене. На жаль, ця станція ще не була оснащена телескалатором – який одразу переміщував людей на станцію вгорі, тому хлопцю довелося десь пів хвилини дивитися на місто, яке залишалося внизу, доки він переміщався догори по скляній трубі, через яку відкривалися неймовірні види!