Розділ 9 “Дорога до нових світів”

29 серпня 2095 року

Вже більше двох годин Томас дрімав у своєму сидінні, інколи поглядаючи на великий циферблат голограми, що показував, скільки ще летіти до Ветфорда – одного з найбільших міст Вальфронії.

– 5 годин 16 хвилин і 40 секунд, – важко мовив він, розуміючи, що сил дрімати вже немає, – Ніколи не любив далеких перельотів! Краще б вже залишився вдома.

– Чи ти забув, що у тебе немає дому? – Нагадав чоловік, що так і не повідомив свого імені. Його чорно-сірий титановий костюм, шолом з тонованим склом і ця дивна літера “Т” ніяк не давали йому спокою.

– Аякже, то що мені робити там?

– Починати все спочатку, тобі випала не найгірша роль у Великій Справі.

– То Ви навіть не поясните мені нічого? 

– А що б тебе цікавило?

– Наприклад, куди поділися мої батьки?

– Вони в Безмежності.

– А це де?

– Забагато запитань, досить…

Діалог обірвався так само швидко, як і почався, а Томас зручніше примостився у своєму глибокому кріслі, вивчаючи десятки комп’ютерних систем, різноманітних дротів, кабелів та екранів голограм. Хоч це місце й не було нудним, та сучасну людину тут не було чим здивувати. Хіба що чистотою та досконалістю всіх пристроїв. 

– Скажіть, а чому Ви це робите?

– Аби забезпечити майбутнє, – Томас зморщив чоло, спробувавши зрозуміти сказане, та у нього це не вдалося.

– Тобто?

– Себто, через таких, як ти.

– Але що у мені такого?

– Ти – один з обраних.

– Для чого?

– Для Великої Справи. – Томас сумно зітхнув і припинив розпитувати. Цей чоловік не хотів розповідати взагалі нічого, хоч і відповідав на всі запитання. Однак Томаса Спенсера це особливо не хвилювало. Його батьки бували вдома вкрай рідко, тому він навіть звик до їхньої відсутності.

Його життя було достатньо однотонним, аби зватися нудним. У великому місті він швидко навчився основним “принципам вулиці”, як це називали місцеві, тому його мало що хвилювало зараз. Він знав лиш одне – попереду те, що й зветься незвіданим. Йому подобалося кидатися у невідомий світ, подекуди такий жорстокий та злий…

Але все ж його Ритм дещо відрізнявся, тому і його особистість не зазнала значних змін.

– Знаєш, у вас усіх є щось.

– У кого це в нас?

– Не вдавай, що не розумієш. Для нас природно самим знаходити відповіді, а не просто дізнаватися їх.

– Гаразд, але чи поясните ви, чому я стільки років жив на межі життя і смерті? – Різко розвернувся до співбесідника, що походжав праворуч, Томас.

– О! – Так само рвучко розвернувся обличчям до хлопця незнайомець.

– Бачиш! Ти теж такий, як я! Ти теж є особливим, адже відчувши на своїй шкурі цей світ, не сприйняв його таким, яким він є!

– Нехай. Та ви дасте мені відповідь на моє запитання?

– Звичайно ж дам. Шкода, що розповідати мені забагато. Зараз за такі запитання карають нас усіх.

– Може, я гідний дізнатися, хоч хто є ви?

– Ми – це Тетраель. Нас називають терористично-екзоцеристичною організацією.

– Поправка: вас ними вважає лише ультрарадикальна вальфронська влада.

– Теж правда… А ти бачу, зберіг себе і не піддався окупаційній пропаганді?

– Я довіряю лише собі. – Незнайомець посміхнувся посмішкою, яку сховав його шолом, та все ж Томас відчув, що той симпатизує його поглядам. Та й зрештою самому Томасу цей тип не здавався поганим. Він врятував його з тієї важкої буденщини, тотального недоїдання, недосипу, бруду та світу, переповненого монром – своєрідним наркотиком, що потрапляв до тіла через безпосередній контакт з ним. Цей зеленуватий туманчик, яким він був тільки на вигляд, вбив не один мільярд людей по всьому світі, зате його творці тепер стали міжгалактичними трильярдерами, хоча і їхні життя, які безпосередньо залежать від жорсткої конкуренції, також часто обриваються.

– Колись нас будуть згадувати, як людей, що створили Новий Великий Світ. Тих, хто знищив і запеклих контрреформаторів-сатанистів з МАДРу, і жорстоких тиранів Вальфронії, і “людяних та вірних” нікчем з Омеги, і навіть сам Ритм. Тих, хто повстав, боровся і переміг. Тих, хто змінив світобудову і відкрив очі людству…  Зовсім скоро все стане на свої місця, зовсім скоро світ нарешті стане вільним!

Зореліт збільшив швидкість, а монолог незнайомця все не стихав, заворожуючи слухача своєю красномовністю та великими надіями.

Хтозна, можливо, ці слова і є пророчими, та все ж, час сам все покаже. А зараз ми є тільки свідками Великих змін, які вже спостерігаються у цьому такому далекому і водночас близькому нам світові.