Розділ 7 “Останній спогад”

8 років потому

15 липня 2095 року, Фарленд

Заходи полум’яно-рожевого сонця, легенький світло-фіолетовий туман, такий далекий і водночас близький силует Гори Далеких Країв – саме така картина зустрічає кожного мандрівника, якого дивом занесло до Фарленду. Для всіх, хто вперше бачить ці неозорі, розувато-бірюзові ліси у долинах поодиноких гір та струмки з цілющою блакитною водою, над якою годинами літають зелені сяючі цвіркуни, все це може здатися казкою. Можна подумати, що це – витвір уяви романтика, якби ця планета з Реальності Блакитних Туманностей не була такою близькою до найбільших та найзаселеніших планет і світів Безмежності. 

Хтось навіть міг би назвати це місце, у якому завжди панує підвечірок, самим Раєм, одначе він, як і мільярди мешканців цієї планети просто не знають, що за горизонтом Безмежності існує те дещо, більше за наше розуміння.

Вже впродовж не одного мільйона років цій планеті вдавалося не лише зберегти свій первісний вигляд, а й розвинутися. Звичайно, на фоні інших планет з містами-гігантами, як-от Інтверсен або Флейтбер, цей край здається просто магічним! Можна навіть подумати, що він був спеціально створений для міжпланетного туризму або Міжнародна Асоціація Дійсних Реальностей, скорочено МАДР, сама вирішила розв'язати питання екології у цій частині Безмежності, де фактично панує тільки один потужний гравець – Вальфронія. Ця держава домінує у групі Центральних Галактик Реальності Дельта вже більше трьох мільйонів років, а зараз перебуває на піку свого розвитку. Хтозна, може, ми свідки великого прориву цієї цивілізації, яка фактично контролює усю реальність Дельта через своїх домініонів. Час від часу часу деякі з них втрачалися внаслідок швидких переворотів, проте особливої крові планетарних масштабів, на щастя, не було пролито. Кожна наступна цивілізація завжди зупинялася, так і не бажаючи продовжувати виснажливу боротьбу, доки Вальфронія ставала все сильнішою…

Та про що це ми? Республіка Фарленд знаходиться  у 44.753 світлових роках від центру Галактики, де все контролюється таким небезпечним гравцем, як Вальфронія. 

Мабуть, ви запитаєте: що може бути цікавого у якійсь крихітній країні, влада якої контролює всього чотири планети? Здавалося, що навіть сенсу затримуватися тут надовго немає, але… 

Але навіть тут є те дещо, через яке важливість усього Фарленду зростає. 

Саме тому ситуація з безпекою усе наколюється. Скоріше за все, вона стане гіршою десь через двадцять-тридцять років, але до того часу МАДР точно має щось зробити. Має…

– Цікаво, чому Гора Далеких Країв знаходиться саме на екваторі? – сам до себе мовив Філіп – восьмирічний хлопець із волоссям незвичайно золотого відтінку та неоновими очима. Він був досить високий на зріст і часом любив пороздумувати вголос, адже зазвичай нікого поряд не було. Друзів у нього було небагато, через надзвичайно мале населення планети. Тут не було міст із населенням більшим за 5 мільйонів, а отже такі міста вважилися вже мізерними! Що там говорити про Фар-сіті, де жило 4 мільйони! За масштабами Галактики воно було десь між СМТ і маленьким містом. 

Взагалі Філ разом зі своєю сім’єю мешкав у двоповерховому будинку у 15 кілометрах від столиці.  

Більшість часу він проводив саме надворі між своїма двома улюбленими каменями, що стояли на березі озера Вічності. Знали б Ви, скільки часу він розпитував усіх старців, батьків та й сам рився у Гінверті (так називається Інтернет у тій реальності), аби тільки докопатися, чому озеро називається саме так – крім стародавньої легенди, він не знайшов нічого! 

А розповідалася там якась незрозуміла чудасія, мовляв це озеро – своєрідний знак. Знак, що одного дня увесь Фарленд стане великою міжгалактичною імперією, а той, хто збагне таємницю озера – зможе привести свою державу до величного майбутнього! Одним словом, дивина та й годі. Як би не тероризував поглядом це нещасне озеро Філіп Кларк – нічого не виходило. Воно було озеро собі, як озеро: шириною у метрів двадцять і довжиною – у сорок. Навколо нього був невеличкий пальмовий лісок, проте гілля пальм тут було сліпучо-блакитного кольору через особливий склад атмосфери планети. Це можна було також відчути, зробивши глибокий вдих та видих. Запах нагадував щось середнє між кокосовим молочком та вишуканим одеколоном. Крім того, у повітрі була велика концентрація малесеньких крупинок солі, які за значно впливали на повітря усієї планети. Одним словом – прекрасне місце не лише для відпочинку, а й для життя.

– Мабуть, сам я ніколи не зрозумію цього, – сумно мовив Філ, вдивляючись у рівну блакить води, яка чудернацько заломлювала промені західного сонця, – Все це видається якоюсь дурнуватою вигадкою! Може, колись давно у неї б і повірили, та все ж я живу у 2095 році! Хто взагалі міг повірити у те, що Фарленд стане таким великим! – Він неспішно крокував по м’якому золотистому піску. – Та все ж таки складно повірити, що головна надія нашої Батьківщини – брехня. Шкода, якщо це так, дуже шкода… 

Тепер він дивився вгору, на зірки, червоні, зелені, помаранчеві, хоча це й не було для нього чимось особливим. Вони висіли над його головою все життя. Висіли, висять і будуть висіти – що ж із ними трапиться?

Далекі світи, незрозумілі речі та світові загадки були для нього фактично сенсом життя. Може, він і не розумів їх, може, вони й були заважкими, непереконливо фантастичними, та він вірив, що одного разу відправиться туди. У ті далекі місця, про які міг тільки чути. Туди, куди йдуть і звідки майже ніхто не повертається.