Розділ 5 “Світло”

Силова хвиля спалахнула востаннє і з шиплячим звуком зникла у темряві. Генріх знову опинився в якомусь темному місці, де схоже не було видно нічого, крім якогось слабенького світла вдалині. Другою ж відмінністю було те, що на цей раз він лежав на підлозі, а не висів у повітрі.

– Яка ж вона холодна! – Одразу підмітив він, встаючи на ноги та роззираючись довкола, – Отже, я вибрався з однієї діри – потрапив у іншу! Хоч в око стрель – нічого не бачу!

– Точно? – Єхидно спитав ТГ.

– Е-е-е, – роззирнувся довкола Генріх і ще раз протер очі, – Ну гаразд, здається цього разу крихітна відмінність таки є.

– Тоді рухайся туди. Все одно назад дороги вже точно немає. – По спині Генрі пробігли мурашки і він ще раз озирнувся назад – така ж непроглядна темрява. Більше нічого.

– Он як. Значить, все серйозніше, ніж я думав. Ну що ж, коли так – то я не в змозі цього повернути. – Він йшов по холодній темній підлозі швидко, аби якомога швидше дістатися світла, яке наближалося так невпевнено та поступово.

– Слухай, а ти можеш сказати, що там?

– Там? – Ледь не розсміявся ТГ, – Там те, чого навіть я передбачити не міг!

– В сенсі? – Не зрозумів Андер, все роздивляючись темряву. Він навіть простягнув руку праворуч, аби переконатися, чи немає там такої ж темної стіни, як підлога, одначе стін тут схоже не було. Сходити кудись вбік він боявся, бо це місце аж ніяк не виглядало безпечним, і просто під його ногами могло неочікувано виринути провалля, що й тримало мандрівника в напрузі.

– У прямому сенсі, друже мій! Якщо чесно, то я здивований! Звичайно, я розумів, що мізерна вірогідність завжди є, та з тобою і в такому випадку… Ні, це справді нечувано!

– Може, поясниш, що ти там побачив?

– Я б сказав не що, а кого, адже там був ти!

– Де, там?

– У майбутньому до якого йдеш на його місці.

– Кого його? Ти можеш нормально пояснити чи ні?

– Не можу, ясна річ! Якби я хотів пояснити, то одразу й розповів би, а не тягнув би кота за хвіст! – Обоє приязно розсміялися. Таємний Голос був гарним співбесідником, хоча він часто ховав у собі багато незбагненного.

– Твій перехід сюди. Ось що мене здивувало. Він не просто зайняв більше ніж достатньо часу, а ще й супроводжувався дивними процесами! Розумієш, це дуже нехарактерно, тим паче у твоєму випадку. Не знаю, як це пояснити. Мені теж потрібен час. Хоча й він врешті-решт у мене буде. Попереду ще багато років. Багато років.

– Чого так багато?

– Того, про що ти не маєш знати зараз. Я сподіваюся не підпаду під санкції Ритму за розголошення такої кількості інформації! Хех, ото чудасія буде, коли все побачене мною – правда! Якщо так, то тебе очікує велике майбутнє. Велике далеке майбутнє.

Світло вже було зовсім поряд, і Генріху вдалося розгледіти це сяйво, яке йшло зі світлової діри. Доторкнувшись до нього, він намацав на цій гарячій двері ручку. Здавалося, зараз він увійде всередину, та все ж він не зробив цього одразу.

– Куди ведуть ці двері?

– Я ж сказав вже, до майбутнього.

– Почекай, але, якого?

– Такого, як і в мільйонів інших.

– А хіба людей у майбутньому будуть не мільярди?

– Навіщо тобі це знати? Ти все одно забудеш усе, що я говорю тобі. 

– Стоп, це як? – Дещо злякано мовив Андер, боячись відпустити гарячу ручку і відчинити двері. Серце знову, ніби відчувши його душевні переживання, закалатало сильніше, – Отже, я втрачу і тебе?

– Ми ніколи не втрачаємо, а лише позбавляємося на певний час.

– На який час? Почекай, але куди я потраплю?

– Чому ти граєш на моїх власних емоціях? Чи ти не бачиш, що мені теж важко?

– Але чому тобі має бути важко? Чому? Що там має бути?

– Відчиняй двері, твій час на роздуми змарновано. Ти маєш це зробити, чуєш?

– Я не зроблю цього, допоки не знатиму, що там станеться! 

Мовчання. ТГ не відповідав, а Генріх стояв непорушно, не зводячи прищурених очей з дверей. Все б нічого, та схоже двері почали відчинятися самі собою, від чого Андер прийшов у себе і надавив, аби зупинити невідому силу.

– Я прошу тебе, зроби це! – У голосі ТГ вперше за весь час було відчутно такий крик жалю, болю, страху і переживань, що Генрі не на жарт перелякався. Складалося враження, ніби Голос стримує плач, – Я кажу тобі востаннє: зроби це, і не дави на мене більше! Тобі не збагнути того болю людини, коли вона знає все наперід! Тобі не зрозуміти крику, який лунає з тебе самого! Який кричить зупинити увесь цей кошмар, не перетворювати лють на лють, не робити зло за зло, не вбивати за вбивство!

– За що? Що сталося? Що має статися? Що відбувається взагалі?! – Невідома сила з тої сторони почала давити сильніше, не залишаючи Генріху часу на роздуми. Шиплячий та риплячий звуки, наче від потужної старомодної лампи, почали наростати.

– Ніхто не винен, у тому, що світ став таким. Ніхто. Але, на жаль, від цього світу страждаємо саме ми. У нас немає іншого вибору, як підкоритися.

– Підкоритися чому? І як може бути так, що вибору нема?! – Генріх напружив усі сили, проте двері ставали тільки сильнішими, доки його виснаженість зростала.

– До прикладу, зараз у тебе немає вибору. Ти нізащо не зможеш змінити свого Ритму, своєї долі, як і я своєї! – На очі Андера накотилися сльози, йому здавалося, що шансів вже немає, що це все одна пастка, що він ніколи не повернеться додому і не почує приємного звуку вітерцю та не побачить зелених лугів та лісів, блакитних морів та океанів, сонячних променів чи хмарок, снігу чи дощу, не відчує туману чи роси, забуде про щастя та самого себе. У цю мить він згадав усіх, кого любив, хто був йому близький. Він збагнув, що найщасливіший момент життя – це сьогодні.