Розділ 5 “Світло”

Силова хвиля спалахнула востаннє і з шиплячим звуком зникла у темряві. Генріх знову опинився у якомусь темному місці, де схоже не було видно нічого, крім якогось слабенького світла вдалині. Другою ж відмінністю було те, що на цей раз він лежав на підлозі, а не висів у повітрі.

– Яка ж вона холодна! – Одразу підмітив він, встаючи на ноги та роззираючись довкола, – Отже, я вибрався з однієї діри – потрапив у іншу! Хоч в око стрель – нічого не бачу!

– Точно? – Єхидно спитав ТГ.

– Е-е-е, – роззирнувся довкола Генріх і ще раз протер очі, – Ну гаразд, здається цього разу крихітна відмінність таки є.

– Тоді рухайся туди. Все одно назад дороги вже точно немає. – По спині Генрі пробігли мурашки і він ще раз озирнувся назад – така ж непроглядна темрява. Більше нічого.

– Он як. Значить, все серйозніше, ніж я думав. Ну що ж, коли так – то я не в змозі цього повернути. – Він йшов по холодній темній підлозі швидко, аби якомога швидше дістатися світла, яке наближалося так невпевнено та поступово.

– Слухай, а ти можеш сказати, що там?

– Там? – Ледь не розсміявся ТГ, – Там те, чого навіть я передбачити не міг!

– В сенсі? – Не зрозумів Андер, все роздивляючись темряву. Він навіть простягнув руку праворуч, аби переконатися, чи немає там такої ж темної стіни, як підлога, одначе стін тут схоже не було. Сходити кудись вбік він боявся, бо це місце аж ніяк не виглядало безпечним, і просто під його ногами могло неочікувано виринути провалля, що й тримало мандрівника в напрузі.

– У прямому сенсі, друже мій! Якщо чесно, то я здивований! Звичайно, я розумів, що мізерна вірогідність завжди є, та з тобою і в такому випадку! Ні, це справді нечувано!

– Може, поясниш, що ти там побачив?

– Я б сказав не що, а хто, адже там був ти!

– Де, там?

– У майбутньому до якого йдеш на його місці.

– Кого його? Ти можеш нормально пояснити чи ні?

– Не можу, ясна річ! Якби я хотів пояснити, то одразу й розповів би, а не тягнув би кота за хвіст! – Обоє приязно розсміялися. Таємний Голос був гарним співбесідником, хоча він часто ховав у собі багато незбагненного.

– Твій перехід сюди. Ось що мене здивувало. Він відбувався мало того, що не одну мить, а так довго, та ще й супроводжувався дивними процесами! Розумієш, це дуже не характерно, тим паче у твоєму випадку. Не знаю, як це пояснити. Мені теж потрібен час. Хоча й він врешті-решт у мене буде. Попереду ще багато років. Багато років.

– Чого так багато?

– Того, про що ти не маєш знати зараз. Я сподіваюся не підпаду під своєрідні санкції Ритму за розголошення такої кількості інформації! Хех, ото чудасія буде, коли все побачене мною – правда! Якщо так, то тебе очікує велике майбутнє. Велике далеке майбутнє.

Світло стало зовсім поряд, і Генріху вдалося розгледіти, що це таке саме сліпуче сяйво, як і те, яке йшло зі світлової діри, є у формі двері. Доторкнувшись до нього, він намацав на цій гарячій двері ручку. Здавалося, зараз він увійде всередину, та все ж він не зробив цього одразу.

– Куди ведуть ці двері?

– Я ж сказав вже, до майбутнього.

– Почекай, але, якого?

– Такого, як і в мільйонів інших.

– А хіба людей у майбутньому будуть не мільярди?

– Навіщо тобі це знати? Ти все одно забудеш усе, що я говорю тобі на багато років.

– Стоп, це як? – Дещо злякано мовив Андер, боячись і відпустити гарячу ручку і відчинити двері. Серце знову, ніби відчувши його душевні переживання, закалатало сильніше, – Отже, я втрачу і тебе?

– Ми ніколи не втрачаємо, а лише позбавляємося на певний час.

– На який час? Почекай, але куди я потраплю?

– Чому ти граєш на моїх власних емоціях? Чи ти не бачиш, що мені теж важко?

– Але чому тобі має бути важко? Чому? Що там має бути?

– Відчиняй двері, твій час на роздуми ти змарнував. Ти маєш це зробити, чуєш?

– Я не зроблю цього, допоки не знатиму, що там станеться! 

Мовчання. ТГ не відповідав, а Генріх стояв непорушно, не зводячи прищурених очей з дверей. Все б нічого, та схоже двері почало відчинятися самі собою, від чого Андер прийшов у себе і надавив, аби зупинити невідому силу.

– Я прошу тебе, зроби це! – У голосі ТГ вперше за весь час було відчутно такий крик жалю, болю, страху і переживань, що Генрі не на жарт перелякався. Складалося враження, ніби Голос стримує плач, – Я кажу тобі востаннє: зроби це, і не дави на мене більше! Тобі не збагнути того болю людини, коли вона знає все наперід! Тобі не зрозуміти крику, який лунає з тебе самого! Який кричить зупинити увесь цей кошмар, не перетворювати лють на лють, не робити зло за зло, не вбивати за вбивство!

– За що? Що сталося? Що має статися? Що відбувається взагалі?! – Невідома сила з тої сторони почала давити з тієї сторони, не залишаючи Генріху часу на роздуми. Шиплячий та риплячий звуки, наче від потужної старомодної лампи, почали наростати.

– Ніхто не винен, у тому, що світ став таким. Ніхто. Але, на жаль, від цього світу страждаємо саме ми. У нас немає іншого вибору, як підкоритися.