Розділ 4 “Дорога у майбутнє”

– Скажи-но, що зараз ти бачиш? – Вже більш теплим та врівноваженим голосом звернувся ТГ.

– Ти знущаєшся? Тут же немає нічого, крім однієї чорної картинки!

– Справді? – посміхнувся ТГ, – Невже все так банально, Генріху? Ану згадай хоча б головну тезу зі своєї “Темряви Майбутнього”!

– О, – ностальгічно кинув автор, згадавши все те, що тепер було таким далеким, – Тобто, ти хочеш сказати, що уся справа у вірі?

– Звісно. Лише коли ми віримо у те чи інше явище, воно стає реальним. До того моменту воно існує у невидимому для нас стані. От і все. Немає чому дивуватися.

Генріх напружив очі, спробувавши збагнути усе сказане ТГ, та зрозуміти, що і де потрібно бачити. Він шукав у темряві чогось нового, досі невідомого, та бачив там тільки минуле. Бачив людей з минулого, своє життя, свій шлях. Все було чітко видно, наче йшов якийсь фантастичний кінофільм.

– Що це?

– Це – Безмежність. З неї все почалося, нею й закінчиться. Вона здатна приводити у реальність будь-що. Потрібно просто повірити у неї, от і все, – на мить все зникло, серце Генріха забилося дужче, луна тисяч звуків наростала, та цього разу жоден із них не був знайомим. Одна за одною у небі спалахували блакитні, зелені, неонові, яскраво-помаранчеві, золоті та рожеві зорі. Враз стало настільки світло, наче хтось увімкнув прожектори з усіх сторін і направив їх просто на Генріха. 

Все це супроводжувалося тисячами таких чудернацьких звуків, яких ще не знало людське вухо. Їх навіть складно із чим порівняти. Щось віддалено нагадувало ричання тигра та крик сови, щось бриніло, наче струна і видавало такі ангельскі звуки, наче там справді були янголи, десь рипіли незрозумілі, схожі на звуки дикого ведмедя, голоси, впереміш зі звуками силових хвиль. Повсюди майоріли якісь фантастичні пейзажі галактик, зоряних скупчень та інших космічних об’єктів, від яких було важко відвести погляд. Раніше Андер ніколи такого не бачив, тому зараз у нього просто відібрало мову. Рот привідкрився, а руки чи ноги не могли навіть поворушитися. Він просто стояв, доки якась невідома зеленувато-сяюча дорога сама переносила його все далі й далі, немов фантастичний ескалатор. Він летів на шаленій швидкості, сам того не помічаючи. Перед ним проносилися сотні, та що там, тисячі ще невідомих нам світів. Що далі він летів, то неймовірнішим ставало все навколо. 

Десь над ним стрімко промигнув десяток величезних літальних апаратів, а праворуч від нього знаходилася чорна діра незрівнянно великих розмірів, яка по суті складалася не лише з чорного кільця посередині, а й червоних, пурпурових, золотаво-фіолетових, неоново-помаранчевих, шоколадно-блакитних та блідо-жовтуватих зір, туманностей, спалахувальних матерій та об’єктів, що увесь час змінювали форму, то перетворюючись на овали, то на ромби, то на паралелограмами.

 Всі ці фігури, ясна річ, мали й тисячі інших відтінків та досі невідомих людству кольорів, які несила було уявити людській уяві. Над його головою то з’являлися, то щезали вогненно-помаранчеві сфери, захоплюючи із собою сотні зір та планет. Біля нього пролетіло близьке до астероїда, який був більше схожим на якусь мініпланету з чимось на кшталт перевернутих дерев світлувато-вогенно-бірюзових кольорів. За долю секунди Генріх не встиг розгледіти величезних скляних капсул та жител, облаштованих не горизонтально, а вертикально. Це можна пояснити тим, що ті істоти, які жили на цьому об’єкті, мали на своїй Батьківщині іншу гравітацію, бо жили у декількох квадрильйонах світлових років від нас. 

– Ось така вона Безмежність. Вона завжди заворожує мене, скільки б разів я не був у ній. Особливо вражає те, що ми ніколи не побачимо її повністю, а скільки пропустимо, скільки залишиться невідкритим! Саме у цьому і є її суть: Все має початок, але ніщо не має кінця…

– Ніщо не має кінця, – заворожено повторив мандрівник, доки його очі бігали то туди, то сюди, приголомшуючи уяву та паралізуючи мозок, якому не вистачало сил сприйняти стільки всього. – Це, це, це – просто щось!  Якби це не звалося, та я хочу залишитися тут!

– На жаль, це неможливо, та й врешті-решт усе побачене тобою є нічим порівняно зі світами Вищих Сил. Куди нам, звичайним мандрівникам, до них? Ми навіть не можемо побачити те, що вони мусять контролювати! 

– Це в рази краще за всі сни, які я колись бачив.

– Людська уява не здатна уявити це все, мій друже. Це можна тільки побачити.

Тим часом зграя гігантських примарно-блакитних вовків, які були вкрай схожими на привидів пронеслися ліворуч. Місця, де вони проносилися ще деякий час були насичені неоновим туманом, в якому утворювалися якісь субстанції, що за формою нагадували чорні діри, от тільки у них була не темінь, а навпаки – відзеркалення світу. Подивившись туди, Андер побачив себе та все, що було позаду нього. 

Не встиг він отямитися, як просто над ним промайнула ще страшніша за розмірами світлова діра, на яку очам було просто боляче дивитися: вона сліпила їх своїм потужним сяйвом та ще й дуже швидко оберталася за годинниковою стрілкою.