Розділ 4 “Дорога у майбутнє”

– Скажи-но, що зараз ти бачиш? – Вже більш теплим та врівноваженим голосом звернувся ТГ.

– Ти знущаєшся? Тут нічого ж нема, крім однієї чорної картинки!

– Справді? – невидимо посміхнувся Голос, – Невже все так банально, Генріху? Ану згадай хоча б головну тезу зі своєї “Темряви Майбутнього”!

– О, – ностальгічно кинув автор, згадавши все те, що тепер було таким далеким, – Тобто, ти хочеш сказати, що уся справа у вірі?

– Звісно. Лише коли ми віримо у те чи інше явище, воно стає реальним. До цього моменту воно існує у невидимому для нас вигляді. От і все. Немає чому дивуватися.

Генріх напружив очі, він спробував збагнути усе сказане ТГ та зрозуміти, що і де потрібно бачити. Він шукав у темряві чогось нового, досі невідомого, та бачив там тільки минуле. Бачив людей з минулого, своє життя, свій шлях. Все було чітко видно, наче йшов якийсь фантастичний кінофільм.

– Що це?

– Це – Безмежність. З неї все почалося, нею і закінчиться. Вона здатна приводити у реальність будь-що. Потрібно просто повірити у неї, от і все, – на мить все зникло, серце Генріха забилося дужче, луна невідомих звуків наростала, та цього разу жоден з них не був знайомим. Одна за одною у небі спалахували блакитні, зелені, неонові, яскраво-помаранчеві, золоті та рожеві зорі. Враз стало настільки світло, наче хтось увімкнув прожектори з усіх сторін і направив їх просто на Генріха. 

Все це супроводжувалося тисячами таких чудернацьких звуків, яких ще не знало людське вухо. Їх навіть не має з чим порівняти. Щось віддалено нагадувало ричання тигра та крик сови, щось бриніло, наче струна і видавало такі ангельскі звуки, наче там справді були янголи, десь рипіли незрозумілі, схожі на звуки дикого ведмедя голоси, впереміш зі звуками силових хвиль. Повсюди майоріли якісь фантастичні пейзажі галактик, зоряних скупчень та інших космічних об’єктів, від яких було важко відвести погляд. Раніше Андер ніколи такого не бачив, тому зараз у нього просто відібрало мову. Рот привідкрився, а руки чи ноги не могли навіть поворушитися. Він просто стояв, доки якась невідома зеленувато-сяюча дорога сама переносила його все далі й далі, немов фантастичний ескалатор. Він летів на шаленій швидкості, сам того не помічаючи. Перед ним проносилися сотні, та що там, тисячі ще невідомих нам світів. Що далі він летів, то неймовірнішим ставало усе навколо. 

Десь над собою на мить промигнуло з десятеро величезних літальних апаратів, а праворуч від нього знаходилася чорна діра незрівнянно великих розмірів, яка по суті складалася не лише з чорного кільця посередині, а й червоних, пурпурових, золотаво-фіолетових, неоново-помаранчевих, шоколадно-блакитних та блідо-жовтуватих зір, туманностей, спалахувальних матерій та об’єктів, що увесь час змінювали форму, то будучи овалами, то ромбами, то паралелограмами.

Всі ці фігури, ясна річ, мали й тисячі інших відтінків та досі невідомих люству кольорів, які несила уявити людській уяві. Над його головою то з’являлися, то щезали вогненно-помаранчеві сфери, захоплюючи з собою сотні зір та паленет. Біля нього пролетіло щось на кшталт астероїда, який був більше схожим на якусь мініпланету з чимось на кшталт перевернутих дерев світлувато-вогенного-бірюзових кольорів. За долю секунди Генріх не встиг розгледіти величезних скляних капсул та жител, облаштованих не горизонтально, а вертикально. Це можна пояснити тим, що ті істоти, які переселялися на цьому об’єкті, мали на своїй Батьківщині іншу гравітацію, бо жили у декількох квадрильйонах світлових років від нас. 

– Ось така вона Безмежність. Вона завжди заворожує мене, скільки б разів я не був у ній. Особливо вражає те, що ми ніколи не побачимо її повністю, а скільки пропустимо, скільки залишиться невідкритим! Саме у цьому і є її суть: Все має початок, але ніщо не має кінця…

– Ніщо не має кінця, – заворожено повторив мандрівник, доки його очі бігали то туди, то сюди, приголомшуючи уяву та паралізуючи мозок, якому не було сил сприйняти стільки всього. – Це, це, це – просто щось!  Якби це не звалося, та я хочу залишитися тут!