Розділ 8 “Погляд крізь роки”

8 років потому

11 вересня 2103 року

Постать у помаранчевій куртці та синіх джинсах, що вже були дещо затісними та потріпаними, прямувала вперед по вузькій вуличці Ветфорду. Над його головою, десь над старими, невисоками та потріпаними, будинками простиралася одна з головних трас міста. Хлопець тримав руки в кишенях куртки та йшов швидко, переступаючи калюжу за калюжею, заглиблений у свої міркування. То там, то тут миготіли застарілі голограми реклам різноманітних забігайлівок, яких тут було повно. Легенький вітерець гуляв між височенними хмарочосами кримінального району міста.

Місиво під ногами все “квакало”  від кожного наступного кроку, одначе його це не хвилювало. Пройшло рівно 8 років з того моменту, коли він вперше дізнався, що таке дощ і сніг. До цього він прожив 14 років, не знаючи стількох речей! Якби Ви тільки знали, скільки він пройшов! Скільки всього бачив! Скільки всього з ним трапилося! Проте він, на жаль, не міг повідати свою історію нікому. Ну от хто ж міг повірити, що він 14 років жив у світі майбутнього в паралельній реальності, а потім у результаті кінця світу потрапив сюди у віці восьми років, вже знаючи купу всього! Ясна річ, що він був шокований тут усім: і людьми, і їхнім менталітетом, і новим кліматом, і цивілізацією, і цим світом в цілому.

У його голові гуділа музика, яку він налаштував через гологратор – аналог нашого телефону. Вся різниця тільки у тому, що гологратор, на відміну від смартфону, – це не прямокутний пристрій, а маленький квадратик, з якого й виходить велике зображення. Сенсорні екрани – вже в минулому столітті, тому ця штукенція, як і більшість всього працює від сили думок, а точніше від чипів, хоча для мас цей термін вирішили забрати. А от сила думки – інша справа! Хто б не хотів розвинути власну уяву, думку?

Звичайно ж, всі. Але якби запитання задали дещо інакше: Чи хотіли б ви бути таким сучасним розумником, за умови, що ваш розум напряму контролюється кимось згори? Ясна річ, це було старанно приховано, тому зараз у такий вплив вже ніхто й не вірить. Хоча слово “ніхто” сказане занадто голосно. Приклад – Вільям Баєрс. Він, як людина, що отримала уяву у менш тоталітарному світі, у якого хоч і були свої проблеми, міг бачити світ своїми очима. Мабуть, це був його найбільший талант, яким він пишався, і який і створив його власну віру, у світі суцільного атеїзму. За 8 років життя на головній планеті Вальфронії він не знайшов жодної згадки про релігію. Як би та кого б він не питав – це поняття було невідоме нікому! Та все ж, пам’ять не зраджувала його, і він досі знав, яким був його світ. Може, він і втратив би себе у цьому хаосі невідомого, якби на допомогу не прийшов би він. Це був голос, який згодом представився, як ТГ – скорочено від Таємного Голосу. Він був, мабуть, єдиною живою істотою у тому світі, що знала про його минуле, про його переживання, про розуміння, про уяву. Він допоміг йому сприйняти той факт, що світ залишиться таким, як є, і що він мусить вижити у таких незнайомих, екстремальних умовах.

– Знаєш, друже, я мушу визнати я став розуміти вже набагато більше, ніж раніше! Спочатку все здавалося таким близьким, згодом незнайомим, а тепер… – думками передав свої слова Вільям.

– Тепер ти куди далі, ніж раніше.

– Це зрозуміло, але… Але чому саме я?

– Ти ж знаєш, що я не розкриваю карти світобудови.

– Ех-х, завжди ти такий! Навіть нічого цікавого повідати не можеш.

– Тобі цього й не треба. Врешті-решт ти добре влився у цей світ, у цих людей, знайшов собі яку не яку компанію, і все. Тобі цього достатньо на сьогодні. Попереду і так не одне випробування.

– Попереду?! – насупився хлопець, на мить зрозумівши, що заблукав у лабіринті однаковісіньких барів, магазинів дешманської їжі, електроніки та всякої-всячини.

– Та годі вже тобі, краще зайди-но купи щось. Може, полегшає, – розважливо хмикнув співрозмовник і додав: – У тебе цілих 500 Айрів!

– Хочеш, щоб їх стало менше? 

– Хочу, аби ти подумав про щось інше і не змок під дощем.

– А й справді, у тебе бувають корисні поради! – Посміхнувся Вільям і зайшов всередину, де було куди тепліше. Як він і очікував, крім нейронки, що обслуговувала цю забігайлівку, тут нікого не було.

– Скільки років живу, а завжди зайшовши всередину, на мить складається враження ніби зараз ти побачиш людину, а не якусь електронну систему… Ну і ностальгія ж. – Вголос мовив хлопець, не звертаючи уваги на знак запитання, який виник на голограмі, де уявно сиділа “касирша”

– Зараз багатьох людей не відрізнити від роботів, тому небагато втрачено.

– Теж правда, та коли тобі не набридло помовч і дай мені подумати, що взяти! І так через тебе забув ПДО-ху. – Слід також розповісти, що ПДО – це протидощова оболонка, яка з’являється на тілі, будучи невидимою. Але Баєрс забув від неї пульт, а під’єднати до Мозкової Мережі забув, тому краплі дощу падали на нього, а не відштовхувалися, якби ПДО працювала.