Розділ 6 “Дорога, що змінила все”

13 серпня 2095 року, Планета Велдіз.

Цей день точно був особливим. Хоч все це й відбулося так давно, я досі не забуду жодного нюансу з того щасливого дня. Щасливого принаймні для сім’ї Бірс. Щасливого принаймні, станом на той день. Тоді вони якраз поверталися додому, до свого міста, адже вихідні провели на курорті в центральній частині планети близ екватора. 

Їхній сучасний особистий літальний апарат відомої марки “Фенікс” саме пролітав над Долиною Червоних Печер. Взагалі це було б прекрасне місце, якби температура там не досягала 60°C влітку. Звичайно ані подружжя Бірс, ані їхня дочка Анна цього не відчували через технології мікроклімату “Фенікса”.

Вони летіли швидко, тому довго дивитися у великі та завжди чисті вікна було дещо виснажливо: пейзаж проносився так швидко, що ледве можна було розрізнити одну гігантську гору від іншої. 

Ця повітряна траса проходила на висоті близько ста метрів, хоча саме від “траси” у звичному для нас сприйнятті там нічого не було. Одні лиш п’ятиметрові металеві конструкції, які служили за ліхтарі, й виділяли місце для перельотів повітряних апаратів, що рухалися, як вдосконалені копії мініреактивних літаків. Завдяки вдосконаленому виду кінетичної енергії ці апарати здатні розвивати швидкість до 10.000 км/год, що й дозволило зробити туризм на планеті більш доступним.

– Тату, а ще довго? – втомлено спитала Енн, повертаючись на другий бік. Хоч її сидіння і було зручним, та годинна дорога вже дещо змінила її початкове уявлення про нього.

– Ще трохи. Хвилин сорок – і ми вдома. – Мовив він і потягнув зеленаво-пурпуровий напій “Alpha Energy” з трубочки. 

А тим часом голограма телебачення, що знаходилася в самій середині кабіни продовжувала транслювати останні новини тижня.

– Ще 5 планет долучилися до складу Великої Вальфронії! Наші передові підрдозділи остаточно розгромили Сили Спротиву Омеги, тому ця терористична організація вже не зможе контролювати північну частину Центральних Галактик! – На віртуальних екранах лунав гімн Вальфронії, доки камера показувала нам кадри підняття національного прапору, на якому тепер було 32 сяючі зірки – саме стільки галактик було безпосередньо включено до імперії.

– Варто відзначити, що після падіння Фарленду, наша непереможна держава нарешті вийшла за межі Реальності Дельта, що свідчить про нашу силу, наш народ, нашу правду та нездоланність! 

– Не доведе все це до добра, – якось ніби до себе мовив тато Енн.

– Фреде, може, годі? Хіба не зрозуміло, що наша країна мусить розвиватися, досягати нових вершин та підніматися все вище й вище!

– Хоч би МАДР не призупинили цей наш ривок до зір, – хмикнув він, доки Енн ліниво спостерігала за розмовою батьків, – Я просто не можу повірити, що за 15 років ти так змінилася! 

– За 15 років свободи, сили та правди!

– Якої до дідька правди?! Невже їхній геноцид Тіньових або така жорстка окупація стількох вільних держав є правдою? Невже винищення кельдрів є правильним? 

– По-перше, кельдри були для нас великою загрозою, адже мали другу за силою армію та надпотужну економіку! Якби вони продовжили існування, загроза була б вже для нас, для вірних Заповіту Вічності! А по друге, Тіньові – це ще те давнє зло, яке має бути винищене!

– Та ти що, з глузду з’їхала?! Як можна просто брати і винищувати тих, кому вже й так не пощастило?!

– Вони всі на це заслуговують! Вони – зло! Вони робили його тоді, зроблять і зараз, якщо не будемо їх нищити! Якщо не саджатимемо та не передушимо усіх! – У її очах спалахнув червонуватий вогник, а надзвичайно щаслива усмішка тільки підтверджувала її вірність імперії, – Бачиш, мене почули! Я знову відчуваю цю енергію, це життя, яке нам подарували вони!

– Ех-х, – важко зітхнув Фред, – 15 років тому ти, Марто, як і всі ми, вважали їх за окупантів. Тепер же більшість населення схиляють голови перед гвардією та рвучко піднімають і опускають руку у знак привітання з важливими шишками! Подумати тільки, виходить те за що ми боролися колись, вже немає значення зараз! Фантастика!

– У мене болить голова! – Раптом розірвала розмову Енн, закінчивши політичні дебати в кабіні. 

– Потерпи, сонечко, скоро ми повернемося! – Вже лагідно повідомила мати, а її вогники в очах затухли.

А Енн тим часом ставало не легше – здавалося, її захитало, проте зореліт рухався дуже плавно, що не могло цього спричинити. Нудота, втома та якесь дивне збудження утворювало у ній якусь дивну суміш чогось схожого на хворобу! Але ж хіба не всі хвороби переможені, а одиничні випадки такі рідкісні? Що ж тоді може бути це? Всі звуки голограми та голоси батьків відійшли на другий план. У вухах щось сильно гуділо. В очах все наче не мало ніяких меж та граней – кабіна розпливалася, а про чіткість можна було взагалі забути. Темінь поглинала все більше і більше, а жах чогось незбагенного схоже ставав все виразнішим.