Розділ 2 “Пробудження”

Темрява. Навколо не було нічого, крім неї. Здавалося, увесь Всесвіт і є однією величезною темрявою. У тій темряві не було снів, не було думок чи переживань. У ній були відсутні, мабуть, усі емоції, які доступні для розуміння людини. Цій людині, якої не було видно через абсолютний морок, не було зрозуміло сон це чи реальність. Вона не пам’ятала, як і чому тут опинилася. 

Прохолодний вітерець пройшовся по усьому тілу непритомного, на обличчі якого вперше за стільки років була справжня щира усмішка. Звичайно, тут не було чим так радіти, зате тут можна було спокійно відпочити. Відпочити від життя, клопотів, спокус, спогадів та вчинків. 

Можна було б подумати, що так триватиме вічно, та не забувайте, що такій істоті, як людина, яка не є вищим створінням, не сила витримати вічність або безмежність. Ми можемо доторкнутися або зрозуміти їх, але аж ніяк не жити ними, на жаль, чи, на радість, – питання риторичне.

– Ти не забув мене? – цей такий знайомий голос, який стільки разів говорив до цієї людини, мовив знову ніби через багато років, – це я, той самий, хто був твоїм провідником, але якого ти не послухав тоді. Може, послухаєш зараз?

Мороз пройшовся по тілу людини, вона здригнулася і розплющила очі, проте нічого не побачила. Навкруги було так само темно, як і уві сні. Чоловік спробував зрозуміти. що відбувається і де він, та нічого не вийшло. Його рука, що хотіла перевірити на чому він лежить не знайшла під собою нічого, як і навколо себе. З переляку він ударив себе рукою по обличчю, інтенсивно протер очі і перевірив чи на місці голова, руки та ноги – безрезультатно. Він нічого не розумів. Він наче й існував, наче й мав свідомість, проте не міг нічого збагнути.

– Де я?! Чорт забирай, але я нічого не пам’ятаю! Що сталося? Хто ти? Здається, я десь чув цей голос, та ніяк не збагну де! До речі, це може здатися нам обом дивним, та хто такий я? – Голова у чоловіка гуділа, ніби у гарячці, здавалося, що навкруги йдуть тисячі розкотів грому, проте це було всього ілюзія, адже нічого не відбувалося. У Безмежності панувала абсолютна тиша.

– Бачив би ти себе зараз. Не пам’ятаєш, хто ти? Не пам’ятаєш мене, твого добре знайомого друга, голосу твоєї душі, помічника твого життя? Я був поряд завжди, адже я і є Таємний Голос! – Крижаний вихор пройшовся тілом чоловіка, якого враз ударило стільки спогадів, що він впав на спину, продовжуючи лежати на невидимій подушці. Сотні, та що там, тисячі картинок з його життя зі швидкістю світла пролітали перед його очима. Він заплющив очі, та це не зупинило шалену бурю минулого, адже темрява була і з заплющеними, і з розплющеними очима. 

Неясно, зате впевнено вся інформація про те, ким він є, точніше ким він був, 

 почала повертатися до його розуму, а серце билося так, наче він вболіває за улюблену команду на останніх секундах вирішальної гри.

Уявіть собі відчуття, коли ви прокидаєтеся після довгого жахливого сну, розумієте, що це був лише сон, але й водночас бачите, що ваше життя змінилося до невпізнання! Ви не можете ані уявити, ані збагнути, що відбулося, а з кожної секундою перебування тут, починає все більше здаватися, що звідси немає виходу, що це повний кінець…

– Гаразд, гаразд. Здається щось було… Якщо я правильно розумію, то мене звати Генріх?

– Генріх Андер, все абсолютно правильно.

– Добре. Та все ж чи не розкажеш ти мені, що я тут роблю?

– Ти? – Якось насмішкувато посміхнувся невидомою усмішкою ТГ, – Взагалі-то тут ти чекаєш. 

Генріх спробував ще раз протерти очі та руками знайти стіни чи щось тверде, але навіть вставши на ноги, зрозумів, що навколо немає взагалі нічого. Буквально нічого. Ані маленького джерельця світла, ані матеріального світу, ані відповідей, ані запитань. 

– Слухай, може, розповісиш все нормально?! Чого я маю тут чекати? Я нічого не розумію, а мою пам’ять наче хтось продірявив! 

– А пройшло якихось чотири місяці… Ех-х, ось як вивітрюється наш мозок! Ось як. А уявити, що буде рівно через сто років? Гарантую, що коли ти дочекаєшся свого часу, ти забудеш усе: і мене, і своє життя, і себе врешті-решт.

– В сенсі сто років?! – Генріх зблід, хоча цього ніхто не міг побачити. Його обличчя пашіло жахом, а руки тряслися, як у лихоманці, – Які до біса сто років?! Що відбувається? Що значить все забуду? І як розуміти твої слова “коли ти дочекаєшся свого часу”?

– Ех-х, – важко зітхнув Голос. Здавалося, він приховує якусь Всесвітню таємницю, ніяк не бажаючи її виказувати. З хвилину він взагалі мовчав, через що ставало лише страшніше. У мовчанні завжди є щось страшне, – Я тут, щоб попрощатися. Через сто років ти вийдеш з цього місця, яке й називається Пеклом. Уява людини зробила його таким ще занадто рано, але то пусте… Важливо інше: Твій час звільнення настане, зараз ти знову заснеш, а за тим сном тебе і чекатиме новий шанс. Шкода, що свого часу все відбулося так швидко. Шкода, що ти ні з ким не попрощався, що ти віддав життя так рано, – Голос змовк, а його смуток настільки відбивався у кожному слові, що цей жахливий кошмар починав ставати якоюсь страшною картиною, страшним фіналом, який означав абсолютний кінець, – Знаєш, ніхто з нас на сто відсотків не винен у тому, що зробив. На один відсоток ми завжди були людьми, завжди розуміли, що робимо не так, але світ підштовхнув нас не туди, куди треба. Звичайно, за багато-багато часу все це вивітриться – і твої особливості, і особистість, і життя, і все з ним пов’язане. Людство не здатне збагнути речі правильно, а отже воно й не має їх розуміти взагалі, принаймні те, у якому ти жив. Та до чого це я? Насправді я пробудив тебе, аби просто попрощатися. Я був з тобою поряд дуже довго, впродовж не одного життя, але наші дороги таки розійшлися, на жаль…