***

Усе почалося з поганого сну, в якому я біг серед титанічних руїн, що нагадували рештки античного храму. Я рятувався від сонму довгих тіней, що снували поміж стародавніх мурів, оминав укриті мохом статуї невідомих богів і пірнав у темряву напівзруйнованих нефів. Крижаний жах гнав мене дедалі глибше, в саме серце мороку, коли назустріч мені виступила хитка постать, немов зіткана з клубочистого попелу й диму.

Мене розбудив власний крик. Була ще ніч, і десь у провулку чулося постукування ціпка сліпого волоцюги. У спальні панувала непроглядна пітьма, ніби заціпеніла в дрімотній тиші. Я почув тихий скрегіт за вікном і підвівся з ліжка, не в силі повірити, що це лише гілка старого дуба дряпає шибку. За вікном стояв туман — білий і густий, мов скисле молоко, а блідий місяць ніби крадькома вдивлявся у сплячі вулиці крізь клапті димчастих хмар.

На холодній підлозі я швидко змерз і поспішив назад до ліжка, яке ще зберігало тепло. Тремтячи від нічного холоду, я щільніше вкрився ковдрою… І тоді побачив його — чорного, мов згусток непроглядного мороку.

Він увірвався крізь наглухо зачинене вікно, біля якого я стояв ще хвилину тому, і, ширяючи над підлогою, поволі рушив через спальню, повз узніжжя мого ліжка.

Я чув тихий шелест його довгого вбрання, і жах миттєво паралізував мене. За кілька митей, що здалися мені вічністю, чорний привид досяг темряви дальнього кутка — і розчинився в ній.

Відтоді він невідлучно зі мною всюди — незримий потойбічний переслідувач. Де б я не був, відчуття його постійної присутності не полишає мене довше, ніж на кілька коротких секунд забуття. Час від часу я вловлював — на самісінькій межі слуху — слабкий звук, схожий на шелест старого шмаття, що колихається від вітру.

Усередині мене наче палав крижаний холод, а в думках, мов похмура тінь, жевріла одна нав’язлива думка, від якої серце то стискалося й завмирало, то раптом зривалося в шалений ритм. І ось, не в змозі більше зносити цей кошмар, пригнічений страхом і доведений до відчаю, я навідав заклинача духів.

Хто засудить мене за те, що раніше я не вірив у неймовірні чутки про горезвісну п’єсу, яка нібито мала дивну здатність пробуджувати згубну цікавість у надто вразливих умах? Чутки, що давно вже сплелися в моторошний міський переказ, одностайно твердили: кінець кожного, хто прочитав «Короля в Жовтому», був неодмінно жахливим. І цілком природно, що я радше повірив би в неймовірну легенду, аніж у власне божевілля.

Коли світло призахідного сонця забарвило занедбану галявину біля будинку пана К. у багряний колір, я обійшов оселю довкола, аж поки остаточно не утвердився у своєму рішенні, — і двічі за цей час моєму втомленому поглядові відкривався химерний знак, розпливчастий, мов марево в мідяних променях дивного сонця.

Опинившись у похмурій кімнаті пана К., я майже відразу відчув тривожний тягар, властивий старим спорожнілим будинкам десь на околиці нетрів. Захоплений цим почуттям зненацька, я змусив себе переступити поріг і побачив господаря, що сидів на високому табуреті між масивною скринею, окованою залізом, і старим затертим пюпітром, на якому лежала розгорнута книга. У напівтемряві вона скидалася на величезного мертвого птаха, а її великі незграбні крила безвольно звисали обабіч.

У дальньому кутку, під похилом низько навислої балки, що підпирала стелю, стояв оточений пахощами синтоїстський вівтар; на самому його краї виднілася підставка з курильною трубкою. Під ним, на підлозі, освітленій найближчою свічкою, лежала бамбукова циновка, місцями пропалена й забруднена застиглими краплями воску. Лише ці старовинні речі й становили вбоге убранство житла відлюдника. Тим більше, що низька кімнатка з облупленими стінами й важкою стелею була єдиним приміщенням у його тісній халупі.

Мені здалося, що заклинач виглядав виснаженим — так зазвичай виглядає людина, яка не спала кілька ночей поспіль. Лише погляд його залишався чіпким і прямим, із ледь помітною сердитістю. Неохайні сивуваті вуса поблискували в мерехтінні свічкового полум’я. На худому, видовженому обличчі лежала пряма смуга тіні, вдало згладжуючи нерівності великого носа й надаючи великим очам дивовижної глибини та проникливості. Здавалося, вираз обличчя відлюдника дивно змінювався щоразу, коли вогники опливлих свічок здригалися від безладних повітряних завихрень, спричинених моїми швидкими кроками по кімнаті.

Отож, зібравшись із духом, я нарешті перестав метатися кімнатою й зупинився перед паном К. Та не встиг я розімкнути губ, як він раптом різко подався вперед і, простягнувши жилаву руку, вчепився в мою тростину, а вже за мить грубо, майже безцеремонно вирвав її в мене. Від несподіванки я мимоволі впав у якесь безглузде заціпеніння.

Тим часом пан К. погравав моєю ротанговою тростиною, підкидаючи її в повітря зі спритністю фокусника, потер набалдашником об густу шевелюру своїх закручених кучерів, потім сперся на неї руками й, дивлячись мені просто в очі, ламким голосом промовив:

— Проблема ваша, шановний, цілком розв’язна. Хтось із рідних або колег по роботі сильно недолюблював вас, заздрив вашому успіху, просуванню кар’єрними щаблями…

З незрозумілої мені причини заклинач духів раптом змінився на обличчі й замовк. У наступну мить тростина вислизнула з його рук і з глухим стуком упала на підлогу; я почув сухий хрускіт набалдашника.

Спантеличений, я несміливо ступив уперед і підняв тростину, не зводячи очей зі стривоженого обличчя пана К.

Що ж було не так? Можливо, він побачив злого духа за моєю спиною або астрального вампіра, який висмоктує життєву силу просто з моєї аури, міркував я. Та чи могло подібне видовище настільки вразити досвідченого заклинача? Хіба не мав він сприйняти це як щось цілком очікуване?