Вулиця самовбивць

Щось не так з цією вулицею. Певно, винна назва – Грімчака? Це на честь якогось героя війни або комуністичного діяча? Сучасні екстрасенси пов’язали б назву з громовержцем Перуном. Грім небесний здавна лякав людей, нібито натякав на невдоволення небесних сил кимось або чимось.

Ось і минулого літа сталось у Черкасах надзвичайне лихо – небеса розверзлися, вдарила блискавка і вбила молоду родину: чоловіка, дружину та їх дитину - збирали на городі огірки. Навіщо їх знайшла та блискавка в полі? Небесному володарю не сподобалось щось у зв’язку з тими огірками? От і зрозумій тих богів. Видно, все просто – родина не помолилась, перш ніж йти на город? От володар і розгнівився - таке буває. У народі раніше казали: коли тривога, то до Бога. Люді вперті, думають, що вони тут, у своїй садибі, усім керують і про Отця забувають. Ось Всемогутній і нагадує: треба вклонятись небесам, дякувати за щедрий дарунок, мовляв, як би не ти, Всевишній, той не бачити нам такого доброго врожаю…

І це не пусті балачки. Такий звичай є й досі у народів півночі. Ті ж самі ханти й мансі нізащо не підуть на полювання, поки не помоляться богам, бо як не вклоняться, то й не бачити здобичі. Або ще гірше – можна потрапити у якусь халепу, наприклад, не влучити в ведмедя з першого пострілу, а що буде далі – ліпше не думати. Тому аборигени півночі справно моляться богу полювання, не лінуються, живуть, як то кажуть, у гармонії з природою.

А ось на вулиці Грімчака майже всі мешканці забули що це таке – вклонятись небесному володарю. Тут люди живуть за своїми звичаями. Якими? А хтозна. В кожній хаті свої звичаї. Чи не тому й вішаються раз за разом – то в одному дворі, то в другому? От і думай - це чиєсь прокляття чи просто випадковий збіг обставин? А що воно таке – збіг? Так, збіг – це й є гнів небес.

Назвати вулицю іменем Грімчака було, можливо, великою помилкою. Краще б назвали вулицю іменем вареної ковбаси, якою славилось місто. Черкаський м’ясокомбінат, що тхнув на все місто чимось в’їдливим: спаленими рогами та копитами, тощо, постачав варену та копчену ковбасу по всій Україні. Хоч у радянські часи ковбасу ніхто в магазинах майже не бачив. А лише – «по блату». Або інколи «викидали» найдешевшу – «Любительску», яку стрімголов гребли з прилавків.

Але не про це річ. Комбінат працював, ковбасу виготовляв. От і назвали б вулицю, що розташувалась неподалеку, - «Варенка». Така назва викликала б тільки приємні почуття, люди б жили на «Варенці» з радістю і нікому б не вдарило в голову піти з цього світу. Допевне й так, але ніхто не вносив подібної пропозиції до місцевої влади, і люди, що у самому розквіті, один за другим чинили тут самогубство.

Вулиця Грімчака декілька разів перейменувалась. Колись це був провулок Лазо. Отакої! Провулок раптом перетворився на вулицю, як це? А якби ж озеро Балатон, наприклад, перейменували в море? Та народ у Черкасах такими нісенітницями не переймається. Йому начхати – чи вулиця Грімчака, чи провулок. А хоч назвіть проспектом назвіть, усе одно!

Так от, як тільки провулок Лазо став вулицею Грімчака – тут і почалось. То один господар вдавиться, то інший. Як починається весна, квітнуть сади, тьохкають солов’ї, то так і шукай на груші або шовковиці свіжого повішеного. Чого саме на весні й саме на вулиці Грімчака? Хто його знає. Тут без екстрасенсів не розберешся! Або без послідовників «фен-шуй» - це стародавнє китайське вчення, яке стверджує, що дім, в якому мешкає людина, це святе місце, де живе його особисте щастя.

Мудрі китайці вважають: як ти ставишся до навколишнього світу – чи з шаною, повагою, піклуванням, чи навпаки, - то й світ реагує на тебе відповідно. Хто шанує порядок навколо себе, той закладає саме тут своє майбутнє, тобто щастя або нещастя. «Фен-шуйці» впевнені: є місця, що слушні для людини, а є погані та небезпечні, тому ніколи там не оселяються.

Але це так вважають китайські філософи. Кому відомі їх вчення? Хто живе за їх витонченими та надто складними правилами? А у черкащан своя філософія. Тут усі живуть так, як їм заманеться, без законів «фен-шуй». І без «варенки». А дехто - без щастя.

Та що дивно - ніхто ні на вулиці, ні в місті, не звертав уваги на те, що люди з невідомих обставин один за одним кінчають з собою в такий жахливий спосіб – повішанням, зовсім молоді, не сіло, не впало. Жодна душа не турбувалась з цього приводу. Вішаються – то й хай собі. Які дурниці. Паки – то така їх доля. Напевно, – це їм, самовбивцям, так заманулось.

Першим пішов з життя Борис з будинку сорок шість. Скільки осель на вулиці? Двадцять. Але до чого тут номер сорок шість? Так сталось саме тому, що вулиця Грімчака ніяка не вулиця, а провулок, як було сказано. Сама вулиця починається десь за кілька кварталів звідси, потім загинається в провулок, а далі - простягається ще на декілька кварталів, аж до об’їзної. Ось маленький провулок, де усього двадцять будинків, і має цифри від сорока до восьмидесяті, тобто – лише парні.

Навіщо ж було, скажіть, маленький провулок додавати до великої вулиці? То ж дурня якась, бо це ніяка не вулиця, це провулок. Нема чого дивуватися – у Черкасах відбувається багато досить незрозумілого.

Тож довжелезна вулиця Грімчака бере свій початок майже у центрі міста, біля загальноосвітньої школи №11, а далі йде повз цвинтар. Правда, хто ж тепер згадує, що колись тут було старе кладовище, яке за часів Хрущова зрівняли з землею і зробили в цьому місті міський парк «Першотравневий»? Настроїли веселі атракціони, кімнати сміху - «криві дзеркала», каруселі, фонтани, танцювальний майданчик, який пам’ятає ще духові оркестри, вальси, танго - це коли парубки запрошували дівчат до танцю, кружляли з ними в парі (а не порізно, кожний сам з собою, як на сучасних дискотеках), а потім проводжали дівчат додому, читали вірші під зорями, дехто навіть скоро й одружувався - саме такі дива відбувались після отих «совєтских» вальсів.