# 1–37

Розділ тридцять сьомий

За крок від Примадонни

минає чотири доби

      Плескіт хвиль, у змові з кримським сонцем, непомітно заколисує, мимоволі спонукаючи курортників до суцільної бездіяльності. Млявість швидко стає чимось природним, всупереч вродженому темпераменту або звичкам будь-якої людини, що потрапила на відпочинок. Не виникає ані бажання поговорити, ані зайвий раз поворухнутися.

      Подолавши лінощі, Дарина шепоче:

      — Набридло.

      — Що саме? — дивується Карина, повільно підводячи голову.

      — Засмагати на сонці та бовтатись у воді. Краще йдемо блукати містом, га?

      — Не проти.

      Дівчатка вдягають платтячка.

      — Сфоткаєш мене? На тлі моря? — прохально ниє Запорізька.

      — Давай зараз, щоб із собою камеру не тягати.

      Витративши п’ять хвилин на пошук гарного, з погляду високого мистецтва, пейзажу та відповідної пози, натхненно роблять жаданий знімок.

      — Може, ще разочок? — скиглить скрипалька.

      — Переб’єшся. Плівку треба заощаджувати. Містить лише тридцять шість кадрів.

      — То придбаємо додаткову. Хіба ж важко? — Дарина не приховує здивування.

      — Вмієш її заміняти?

      — Ні.

      — Ми з матусею теж. Отримаєш чудові кольорові світлини в Запоріжжі, заспокойся. На згадку про цьогорічне відвідування Ялти, — пояснює Бондар, допоки плентаються назад.

      — Тьоть Галю, за годину повернемося, — перш ніж крокувати до набережної, завбачливо інформує Запорізька, залишаючи камеру та відвойовані шезлонги під наглядом Галини Василівни, — пішли, Карино?

      — Вчора, після вечері, випадково винайшла гарненький магазин, — зацікавлено базікає подружка, — але його тоді було вже зачинено. Якраз зазирнемо та спробуємо підібрати тобі ще чогось з одягу. Матуся однаково спонсоруватиме.

      — Йой, навіщо? Більше нічого не треба, Карино. Сукня є, купальник є, — Запорізька соромиться, намагаючись уникнути додаткових витрат.

      — Хіба можна відмовлятися, коли пропонують? Безплатно, уяви? І зауважу тобі ще дещо. Хоч ображайся, хоч ні.

      — Починай, — всміхається скрипалька.

      — Ти невдячна, Запорізька, це по-перше. А по-друге, що в тебе з обличчям сталося? Із самого ранку? Оголошено жалобу? Оскільки про Дмитрика свого малюкового знову згадала, напевно? Чи, ще гірше, чимось незадоволена?

      Дарина виправдовується:

      — Немає ніякої жалоби, повір. І я дуже вдячна тобі та тітці Галі. За те, що знову потрапила до моря.

      — Тоді сповідайся негайно, у чому річ, — наполягає подружка, — ніхто не заважає, ми ж наодинці.

      — Не знаю, чи ти зрозумієш?

      — Точнісінько вхопиш потужного копняка, за таке ставлення до дружніх стосунків.

      — Вгамуйся, — одразу поспішає виправитися, — просто я… страшенно сумую за своєю скрипулькою. Бо як же вона там, вдома?

      Бондар крутить пальцем біля скроні:

      — Це вже точно патологія. Тобі треба до лікарні, Запорізька. Психіатричної. Або в ізолятор для суцільно божевільних.

      Дарина сміється, не заперечуючи подрузі.

      — Ось, бачиш краєчок барвистої будівлі? Нам саме туди.

      На набережній, під час повільного руху, Карина зосереджено вдивляється в натовп, що прямує назустріч. Захоплено шепоче:

      — Поглянь, які незвичайні окуляри з рожевим склом, у того вродливого хлопця. Теж хочу собі такі. Стривай, то це ж не хлопець, кажись? Жінка, здається?

      Дарина, зиркнувши у вказаному напрямку, зненацька пожвавлюється:

      — Тітко Марино, агов, — доволі голосно та із шаленою радістю вигукує.

      Квапливо каже Карині:

      — Йди до свого магазину. Пізніше наздожену.

      — Чекатиму на тебе всередині, скрипалько.

      Жінка з мугиряцьким іміджем, що встигла віддалитися на декілька кроків, здивовано обертається:

      — Землячко? Невже дійсно ти? Звідки взялася?

      — А ви? — тішиться дівча.

      Наближаються одне до одного впритул та щиро обіймаються.