# 1–36

Розділ тридцять шостий

Втікачка

чотири доби тому,

близько сьомої ранку,

Євпаторійська, 2

      Валентина Степанівна наполегливо розбуркує сплячу дитину:

      — Даринко, прокинься на хвилиночку, будь ласка. Згодом дріматимеш досхочу, люба.

      Запорізька невдоволено розплющує очі. Вона щойно бачила уві сні лагідне синє море, а також улюблену бабусю та свого чуйного й невгамовного, непереборно відважного капітана Дмитрика. Як доречний супровід, звідкілясь тихесенько лунала казкова, захватно щемлива музична інтродукція. До стану цілковитого раювання, у кольоровому водограї безперечного щастя, бракувало лише головної мелодії, яку дівчатко й намагалося відчути серцем, упродовж скороминучого сновидіння.

      Втім, раптове вторгнення матусі нещадно руйнує не сформовану остаточно, через що й ненароджену, величну красу.

      Враз зникає і море, і бабуся, і Дмитрик. А дивний симфонічний оркестр, котрий випромінював нечувані космічні гармонії безмежного Всесвіту, миттєво вщухає та випаровується зі свідомості, всупереч потужним намаганням вхопити й утримати, осмислити розумом, аби дбайливо перенести на папір, у вигляді чернетки, задля подальшого відтворення власноруч, під час копітких занять на інструменті.

      Запорізька напружується, благаючи пригадати хоч щось, проте вкрай даремно. Втрачений Едем пішов геть із голови, залишивши по собі хіба що отруйний посмак чарівно недосяжної спокуси, яку відтепер ніколи не задовольнити, попри будь-які зусилля або запізнілі прагнення.

      — Що тобі треба? — із нотками роздратування та жалю в голосі, грубо звертається до матусі, майже вигукує.

      — Донечко, ми з батьком вирушаємо до дачі. Повернемося аж за два тижні. Не скучатимеш наодинці?

      Дарина скептично пирскає, усе ж таки завбачливо втримавшись від зневажливого коментаря у відповідь.

      До кімнати заглядає ще і Віктор Артемович.

      Впоравшись з емоціями та насилу вгамувавшись, Запорізька сумирно зазначає:

      — Ні, мамо. Планую ґрунтовно шліфувати програму на літо, допоки від пальців впевнено не відскакуватиме.

      — От і чудово, що не перейматимешся через нашу відсутність, — наче вибачається Валентина Степанівна, — харчів залишила тобі достатньо, доню. Маєш борщик у холодильнику, якомога більшу каструлю. Пельмені з котлетоньками, твоїми улюбленими, пюрешку та інше. Коли все з’їж, додатково приготуєш собі щось, за особистими бажаннями. І не ледарюй регулярно позбавлятися сміття, добре?

      — Гаразд, мамо, не хвилюйся. Мені не п’ять років, взагалі-то, — очікує в коридорі, заради ввічливості, аби батьки нарешті забрались із квартири.

      Залишившись на самоті, дивиться на годинник:

      — Хвилина на восьму? — йде до кухні ковтнути води, після чого за звичкою прочиняє фіранки та приглядається в бік музичної школи, — піти музикувати чи, може, дійсно трішки подрімати?

      Позіхнув, вирішує:

      — Крапельку побайдикуємо, і досить. Хто ж, крім мене, цікавенний «Дивертисмент» доопрацьовуватиме? — збираючись шкандибати до себе в кімнату, помічає заповнене відерце зі сміттям, — агов, краще одразу зробити, ймовірно? Позаяк пізніше точно забуду.

      Скидає нічну піжаму, натягуючи кухонний халат, який слугує винятково для хатньої роботи:

      — Все одно ніхто не побачить, так? Бо нормальні хлопці ще сплять, стовідсотково.

      Запхав піжаму до шафи, у своїй кімнаті, відшукує ключі.

      У під’їзді лине до сміттєпроводу. На жаль, поряд із ним розміщено паперове оголошення:

Шановні мешканці!

Сміттєпровід не працює через аварійний стан.

Користуйтеся на подвір’ї тимчасовим контейнером

      Шкандибає до ліфта. Бачить ще одне оголошення:

Шановні мешканці!

Ліфт не працює через аварійний стан.

Користуйтеся сходами

      Настрій псується:

      — Це вже занадто. Сміттєпровід не працює, ліфт не працює. Суцільний кам’яний вік та безлад, а не будинок, — понуро теліпається пішки, до першого поверху.

      Знаходить анонсований комунальниками контейнер та вивільняє сміттєве відро.

      Вулицею приємно дме легенький вітерець. Білесенькі хмаринки створюють затишний сховок від променів пекучого, навіть зранку, липневого сонечка.

      Перш ніж линути до будинку, озирається довкола. З подивом помічає, що в її бік сунеться знайомий «Chevrolet Camaro».

      — Чи ви не заблукали часом, га? — запитує, лиш автівка зупиняється поруч.

      Чується владний голос Галини Василівни: