# 1–35

Розділ тридцять п’ятий

Розшукується дитина

липень 1996 року,

садівнича ділянка Запорізьких

      Нещадно пече сонце, а десь поряд, тихесенько й поодинці, цвірінькають маленькі пташенята. Третю добу подружжя Запорізьких перебуває на «фазенді», адже спільну відпустку цьогоріч вирішено присвятити цілковито заміському «маєтку».

      Будівництво другого поверху, через гострий брак коштів, призупинене ще кілька років тому, «до кращих часів».

      З веранди, переважно радянськими естрадними хітами, щосили скавчить радіоприймач, у марних намаганнях перевершити сусідську магнітолу, яка розповсюджує електронний хіп-хоп та іншу, суто підлітково-молодіжну, відверту маячню.

      — Вітю, йди-но до мене, — кличе звідкілясь Валентина Степанівна.

      — Що, прямо зараз? — бурчить Віктор Артемович, який у будинку тільки-но зручно влаштувався на диванчику, аби «трішки» подрімати. Повільно підвівшись, змучено лине до вулиці, відшукуючи дружину:

      — Кажи, чого хотіла?

      Валентина Степанівна обертається:

      — Змінюємо плани. Врожай надто великий, доведеться робити декілька ходок, всупереч попереднім розрахункам.

      — Збиралися ж відпочивати? — виявляє невдоволення.

      — Якраз і буде тобі відпочинок. Тобто, зміна різновиду діяльності, як то кажуть. Долучатимешся вдома консервації на зиму, а згодом повернемося за наступною порцією.

      — Гарний курорт, — сам собі шепоче чоловік, — і навіщо нам оті нудотні Маямі із Карибськими островами?

три години по тому,

Євпаторійська, 2

      Подружжя, навантажене овочами та фруктами, нарешті полегшено видихає від втоми, біля власних дверей:

      — Ось ми і вдома, — Валентина Степанівна завзято й безупинно тисне на дзвінок, — щось не відчиняє. Мабуть, у музикалці вештається, як завжди? Тоді шукай-но ключі, Вітю.

      Віктор Артемович довго нишпорить у кишенях.

      Вдершись до квартири, дружина одразу поринає до праці, гучно надаючи чоловікові поточні інструкції, чим йому слід займатися, замість бажаного відпочинку, про який той шалено мріяв дорогою додому.

      Зрештою, Валентина Степанівна визначається:

      — Піди швидесенько до музикалки, і нехай кидає своє нескінченне музикування. Додаткові руки мені не завадять.

      — Може, не чіпатимемо дитину? — намагається врятувати доньку турботливий батько, — кухонна нудота Даринці страшенно не до вподоби.

      — А жерти вона полюбляє? — розпалюється дружина.

      — Полюбляє, звісно.

      — Отож. Щоб негайно стояла поруч. Зрозуміло висловлююсь?

      — Достатньо, — теліпається до вхідних дверей, усе ж таки зраділий, хоча б ненадовго, усунутися від консервування, — заразом і хлібину придбаю до вечері.

      — Ворушись квапливіше, або добряче заробите в мене, обидва. І ти, і вона, — наостанок жартує жінка.

      — Вже бігу, люба.

за п’ятнадцять хвилин

      Віктор Артемович пришвидшеним кроком влітає до кухні:

      — Її там нема, Валентино. Але не це головне, — чоловік помітно напружується, — вахтерка каже, що Даринка не відвідувала музикалку вже три доби поспіль.

      — Як це «не відвідувала три доби»? То де ж вона зараз? — жахається Валентина Степанівна. Щось згадавши, миттєво лізе до холодильника. Оглянувши харчі, налякано промовляє:

      — До борщу ніхто не доторкався. Пельмені з котлетками й пюре також цілісінькі. Враження, що дійсно давно відсутня.

      Прискіпливо обстежують квартиру. Наостанок перевіряють сховок із грошима:

      — Нічого не зникло, кажись. Її одяг теж нікуди не подівся, що досить дивно. Ані святковий, ані улюблений прогулянковий. Усе на місці, навіть піжама, — ретельно дослідивши шафу в кімнаті доньки, розгублено засвідчує Валентина Степанівна.

      — Зателефонувати її подружці? Позаяк вони зазвичай на зв’язку, — пригадується вагома інформація.

      — Маєш на увазі Карину?

      — Так. У тебе є номер, Вітю?

      — Можливо, у музикалці вдасться провідати?

      — Зачекай. Дарина розповідала, що Бондар мешкає в дев’ятиповерхівці на Алмазній. А вона ж там єдина довкола.

      — Зрозумів, спробую відшукати, — чоловік прямує до дверей.

      — А я допоки самостійно займатимусь врожаєм. До речі, а ти не бачив, Вітю, куди поділося наше кухонне відерце зі сміттям? Щось ніде не можу знайти, — роздратовано кидає вслід, проте чоловік уже стрімголов пішов із квартири.