# 1–34

Розділ тридцять четвертий

Гроші, гопники, Король

червень 1996-го року

      Кожен із мешканців Запоріжжя або тих, хто його відвідує, час від часу обов’язково, так чи інакше, потрапляє до цього неабиякого місця, позаяк воно неначе майдан Незалежності в Києві.

      Не дивно, що раніше, тобто до будівництва універмагу «Україна», відповідна зупинка громадського транспорту красномовно містила офіційну назву «Вузлова», адже це перехрестя шляхів ніби пов’язує між собою різні частини обласного центру.

      У підземному переході, між двома протилежними сходами, мов на яскравій сцені, гучно співає популярні пісні, під власну гру на гітарі, Макс Головань. Василь Василенко, як вірний товариш, підтримує друга акомпанементом, завдяки маракасу або перкусійному інструменту, зробленому власноруч із порожньої пивної банки, куди насипано певну кількість крупи чи то зерен рису.

      Зухвалі хлопці, уже впродовж трьох годин, намагаються заробляти гроші, розважаючи випадкових перехожих, щоби пізніше придбати технічне обладнання, вкрай необхідне для музичного ансамблю.

      Втомившись від співу та й вичерпавши наявні естрадні номери, підготовлені для «комерційного» заходу, Максим хапає коробку, у яку інколи таки кидають дрібні купюри деякі громадяни, що крокують повз хлопців. Підрахував здобутки, приховує отримані кошти до кишені. Відверто засмучується:

      — Через ці копійки шкода навіть час витрачати. Ні, друже, твоя ідея не спрацьовує.

      Уже збираючись погодитися з Максом, Гуморист краєм ока бачить, як до переходу спускається ефектно одягнений чоловік, що тягне якусь дивну, довгасту жовту валізу.

      — Заграй «Бітлз», — квапливо шепоче другові, — ту пісню, що Даринці дуже подобається. З вечірки, пам’ятаєш?

      — Навіщо?

      — Негайно, кажу, — Гуморист хапає перкусійний маракас та швидесенько надає відповідного супроводжувального ритму.

      Головань, ані на що не сподіваючись, а лише заради того, щоб не образити Василя, пригадує та виконує відомий всесвітній хіт легендарної ліверпульської четвірки.

      Чоловік із жовтою валізою уповільнює хід. Порівнявшись із хлопцями, зупиняється. Одяг та його зачіска нагадують іноземця або якогось просунутого бізнесмена.

      Уважно вислухав дитяче виконання, звертається до Максима:

      — Молодець, гарна пісня. Навіщо тут, у переході?

      — Намагаюсь заробляти, дядьку, бо є намір створити рок-гурт, — сором’язливо пояснює Головань.

      — Гурт? Вельми слушний задум. А власні пісні складаєш?

      — Ні, — дивується запитанню дорослої людини, — попервах накопичую гроші на підсилювальний апарат.

      — Щоб створити гурт, потрібен насамперед ексклюзивний репертуар, і лише потім апарат.

      — Не замислювався над цим.

      Чоловік запевняє:

      — А ти замислись. Можливо, щось і вийде. Вокал доволі самобутній та харизматичний, мушу засвідчити. Над стилістикою з акомпанементом треба працювати й надалі. Упродовж усього творчого життя, розумієш? Бажаю подальших успіхів.

      Чоловік йде. Схаменувшись, за декілька миттєвостей повертається назад:

      — Вибач, мало не забув.

      Лізе до кишені. Кладе до коробки гроші:

      — Вважатимемо, що це аванс, хлопчисько. Щоб мав чудовий стимул для подальшого зростання. Тож хай щастить. І тобі, і твоєму музичному проєкту.

      — Дуже дякую. А чи можна із вами познайомитися, шановний пане? Про всяк випадок, на майбутнє. Мене кличуть Максим Головань.

      Чоловік щиро всміхається та поблажливо надає відповідь:

      — Ентоні Фрік, тенор-саксофоніст. Можливо, колись і перетнемося ще, юначе. На концертних майданчиках Європи.

      — Аж десять баксів, — захоплюється Василь, — взагалі раніше не бачив справжньої валюти.

      — Як ти його вирахував, друже?

      — Всі колишні бітломани зовнішністю надто схоже виглядають, бо наслідують Джона чи Рінго. Або Пола з Джорджем, скажімо. У дідусевих книгах та журналах із кольоровими буклетами безліч фоток раніше передивився.

      — Маєш рацію, Гумористе. Щойно зрозумів, треба ретельніше підбирати пісні. Гнучко адаптуватися під кожного, більш-менш спроможного, перехожого. Жінкам співати одне, чоловікам інше. Так само й щодо віку. Сучасній молоді навряд чи сподобається те, від чого божеволіє похила людина. Буду над цим працювати. Ось тоді гонорари відчутно зростатимуть, напевне.

      — Вважаю так само. Зарано відмовлятися та кидати спроби. Прорвемося, друже. Воно того дійсно варте. Бо працюємо не на байдужого хазяїна, а суто на себе.

      — Надалі, — визначається Максим, — ретельно слідкуватимеш за натовпом та вчасно надаватимеш відповідні поради, щодо доречного співу.