# 1–32

Розділ тридцять другий

По той бік сцени

година по тому

      Виснажена через довге й напружене очікування, Запорізька перебуває на межі:

      — Якого біса я погодилася на цей клятий виступ?

      Споглядаючи за грою інших дітлахів, майже абітурієнтів музичного училища, дівчинка гостро усвідомлює:

      — Щоби хутко досягти подібного технічного рівня, треба репетирувати з ранку до вечора, а не кілька жалюгідних годин на добу. Тож моя файна срака туточки аж ніяк не відсвічуватиме, адже взагалі недоречна. Матінко рідна, краще б було померти, ось прямо зараз. Ніж виходити на чудову сцену, що від променів софітів палає різними кольорами, під нещадним обстрілом сотень і сотень спостережливих очей.

      Руки з обличчям, та й усе дівоче тіло загалом, поступово вкриваються вологою, тобто стають липкими від поту. Страшенний артистичний мандраж невпинно зростає, оскільки відстань до її прізвища, за наявним списком номерів програми, щохвилини скорочується. В очах темніє, через божевільне хвилювання, а за відсутності окулярів, що сором’язливо приховані до футляра, зір стає вкрай обмеженим. Дарина нічого не бачить, окрім своєї скрипки, яку притискає до серця, мов лицарський щит.

      До заходу сонця залишається приблизно година, проте похмура погода впевнено вдягає місто у вечірні сутінки. Освітлювальні прилади увімкнені, щоб створювати гарну візуальну картинку медійникам, які здійснюють вибірковий відеозапис та фотографування. Публіка, в очікуванні майбутнього гала-концерту, активно підживлює себе великою кількістю пива або більш міцних алкогольних напоїв.

      Зрештою, з величезних і потужних колонок професійного сценічного апарата лунає жахлива звістка:

      — Заводський район, музична школа номер чотири. Дар’я Запорізька,  п’ятий клас.

      — Пристреліть мене, будь ласочка. Або нехай на голову миттєво впаде рятівна цегла, якомога важча, — миготить у розумі наляканої дитини.

      Тремор кінцівок загрозливо посилюється. Крижаний холод нищівною облогою поглинає збуджений мозок. Всупереч ознобу, що значною мірою сковує рухи, дівчинка вперто крокує до мікрофона, позаяк мусить витримати прийдешню криваву Голгофу будь-що-будь, за наказом Ольги Петрівни Соловейко.

      Усіма клітинами свідомості хапається за останню примарну надію. Наче священну ритуальну молитву або споконвічну мантру, шепоче скоромовкою незрівнянно чаклунські, бо невідомо звідки взялися, заспокійливі слова:

      — Перша нота… перша нота… перша нота…

      Концертмейстерка, ліворуч від Дарини, зі зверхньою зарозумілістю гидливо гортає аркуші отриманих ксерокопій, звично готуючись до супроводжувального акомпанементу. Ведучою дитячої частки програми голосно оголошено романтично-мелодійну п’єсу, яка потребує повільного темпу.

      Попри все, скрипалька виконує твір достатньо досконало, хоча і практично на автопілоті. Час перед мікрофоном тягнеться знущально довго і відчутно болісно. Дівчинка не підводить очей і не дивиться навколо, щоб не жахатися ще сильніше, ніж воно вже є наразі.

      За попередні роки навчання в музикалці Запорізька вельми звикла до виступів у приміщенні рідної школи, зі зразковою акустикою та із доброзичливими зазвичай слухачами. Незаперечним підбадьорюванням, десь зовсім поруч, завжди гарантовано виявлялася Георгіївна, а величезним додатковим підтриманням, безпосередньо під час гри, ставала неодноразово перевірена місцева педагогиня із загального фортепіано, з якою заздалегідь обговорювалися певні нюанси та проводилися сумісні репетиції, щоб досягти обов’язкової злагодженості щодо музичної взаємодії. Навіть у парку, біля Палацу Культури «Заводський», грати не коштувало Даринці жодних особливих зусиль. Адже це її омріяна стихія, особиста площина й бажана буденність, сенс життя та невіддільне джерело невичерпного задоволення.

      У середмісті ж, на Майдані Митців, усе відбувається підкреслено інакше. Замість рояля використовується синтезатор, концертмейстерка бачить п’єси вперше за життя, а кожна зіграна в мікрофон нота, шалено підсилена «дорослим» апаратом, зрадницьки розлітається на всі боки довкола, і за мить підступно повертається назад, у вигляді спотвореного відлуння, заважаючи дослухатися акомпанементу, який і без того звучить доволі невиразно та блідо. Сценічні монітори, що й досі остаточно не налагоджені звукоінженерами, ситуації не покращують, а лише посилюють хаос.

      — Запорізька, ти впораєшся. Не панікувати, у жодному разі, — різкий спалах обґрунтованої тривоги не вдається загасити анітрохи.

      Насилу зіграв першу п’єсу, дівча враз напружується:

      — Повільний темп витримала, хвала Всесвіту. Але, скажіть мені, то як же виконувати шалене алегрето, і не втрачати синхронності в грі? Без жодної репетиції, із незнайомою акомпаніаторкою та ще й на чужій сцені?