# 1–29

Розділ двадцять дев’ятий

Пензлики

квітень 1996 року,

ЗДМШ № 4,

кабінет Георгіївни

      Виконав на скрипці обидві п’єси, які поточного тижня слугували домашнім завданням, Запорізька запитливо дивиться в очі вчительки:

      — Впоралася чи ні, Надіє Георгіївно? Як на мене, досить непогано, — впевнено очікує на отримання від педагогині захоплених компліментів та приємного схвалення, позаяк напередодні витратила, заради досягнення відповідного результату, дуже багато часу й чималих зусиль.

      Георгіївна мовчки долучається щоденника дитини. Навпроти кожної з п’єс залишає традиційне «відмінно». Однак дівчисько трохи розгублюється через задумливий вигляд вчительки:

      — Щось не так? — обережно цікавиться.

      Зітхнувши, Георгіївна вголос сперечається сама із собою:

      — Чи таки треба вже спробувати? Але ж, згідно з програмою, надто зарано?

      З ніжністю погладжує дитину по голові. Доброзичливо заспокоює:

      — Гарнюня, як зазвичай, дорогоцінна ти моя. Дещо в тебе запитаю, можна?

      — Давайте, — погоджується Дарина.

      — Стосується особистих побажань. Маєш такі?

      — Чи є, власне, особисті побажання? — вибухоподібно радіє негаданому запропонуванню вчительки, — Йой, мрію влітку вчергове поїхати до моря. А ще… то як же правильно висловити? Страшенно набридло, якщо чесно, зі своїми однолітками спілкуватись. От би мені, врешті-решт, познайомитися зі справжніми дорослими артистами, га?

      — І навіщо воно тобі? — здивовано намагається дізнатися педагогиня.

      — Щоб додатково вчитися майстерності, набутої професіоналами під час численних публічних виступів.

      Георгіївна всміхається дивним дитячим спокусам:

      — Неочікувано. Взагалі-то я мала на увазі лише твою програму на літо, яку потихеньку підбираю.

      — То ви суцільно про наступне навчання в музикалці? — розчаровано перепитує Дарина. За мить починає зніяковіло хмикати, — а я розмріялась, шалена дурепо.

      — Бо я вже не знаю, що тобі призначати.

      Дитина спантеличено зиркає на педагогиню:

      — Як це «не знаєте»?

      — Знову цьогоріч потужно подолала стандартну програму. Більш ніж двох класів. Граєш десь на рівні п’ятого, от тільки… — вчителька пригальмовує з одкровенням.

      Запорізька наполягає:

      — Кажіть і не соромтесь. Ображатися не буду, обіцяю.

      Георгіївна усміхається. За мить повертається до пояснень:

      — Добре, слухай. Техніка гри в тебе скажена, розумничко. Просунулася далеко й височенно. Проте музика, люба, це не лише ноти.

      — Знаю, — відмахується Дарина, — ще й почуття. Тобто, радість або біль.

      — Воно-то так, звісно. Як же тобі краще пояснити? — Георгіївна озирається довкола. Кидає погляд у вікно, а згодом зосереджується на репродукції картини з осіннім пейзажем, що висить над піаніно, — Ось, бачиш ілюстрацію?

      — Вона мені теж подобається, ще із самого початку.

      — Розумієш, Даринко, «радість і біль», про які ти щойно згадувала, це суто як чорне та біле. Тобто, дві протилежності. Крайнощі, що відчужені або якнайбільше відсторонені одне від одного.

      — Згодна, — киває Запорізька, — радість, у моїй уяві, вона як чисте та яскраве світло. А біль…

      — Мабуть, «Чорний квадрат» Казимира Малевича? — провокативно підказує педагогиня, зрозумівши кореневу проблему учениці.

      — Щось таке, ймовірно. Нехай буде отой… брудний Малевич.

      — Помиляєшся, красуне.

      — Аж ніяк, — наполягає вперте та примхливе дівчисько.

      — Якщо дотримуватися запропонованої аналогії, то не радість, а виключно абсолютне світло символізується білим кольором, а його протилежністю, тобто чорним кольором, перебуває не біль, а…

      Запорізька налякано вигукує:

      — Невже пітьма?

      — І біль, і радість звичайної людини, бодай, виходять за межі чорно-білих зображень, адже вони кожного разу набувають власного кольору чи відтінку. Біль, дорогоцінна ти моя, це анітрохи не «Чорний квадрат», а радість аж ніяк не біле сяйво.

      Замислившись, Дарина спантеличено вмовкає.

      Георгіївна надає дитині достатньо часу, щоб та здобула можливість міцно засвоїти надважливу для її творчого зростання провідну думку. За хвилину пропонує:

      — Уважно поглянь на репродукцію. Хіба ж той, хто малював пейзаж, обмежувався двома фарбами?

      — Звісно, ні.