# 1–28

Розділ двадцять восьмий

Справжній подарунок

наступного дня, ввечері,

Євпаторійська, 2

      О пів на шосту Запорізька збирається до навчального оркестру. Крім звичаєвого футляра зі скрипкою, тримає в руках ще й додатковий пакет.

      Валентина Степанівна пригальмовує доньку:

      — Дарино, підемо разом. Попередньо зазирнемо до магазину, бо негайно мусимо дещо придбати. Та й забереш харчі із собою.

      — Воно мені треба? Озиратимуться всі поспіль, у музикалці, — трохи невдоволено бурчить дитина.

      — Вирушатиму по інших справах. Теж не хочу тягатися хтозна-куди, з отими харчами. Якраз до сьомої встигатиму повернутись, і тоді назад, добре?

      Дівчинка похмуро погоджується:

      — Гаразд. Поквапся, будь ласочка.

      — Що в пакеті?

      Запорізька тулить погляд додолу. Майстерно ухиляється від прямої відповіді:

      — Те, що не влізло до футляра, мамо.

      — Нагадаєш мені щодо фаршу? Якщо котлеточок бажаєш, звісно.

      — Навіть і не мрій, що забуду. Смачненькі та свіженькі котлетоньки до моєї сьогоднішньої вечері це важливіше над усе, — приємна звістка значно покращує настрій примхливої скрипальки.

      Мати над чимось глибоко замислюється.

      Уже в під’їзді, в очікуванні ліфта, Валентині Степанівні таки вдається, дивлячись на Дарину, прийти узагальнювальному, псевдо філософському, висновку:

      — Люди мистецтва, суто як ти, Дар'є, із витонченою душевною організацією і невгамовним тяжінням до творчих прагнень, виключно високих здобутків та шалених новітніх відкриттів, у купі з усіма непохитними моральними цінностями й незліченними художніми пріоритетами, дуже-дуже полюбляють…

      Дарина зацікавлено дивиться на матір:

      — Що ж саме?

      Жінка посміхається та тихенько додає:

      — Смачно жерти.

      — Мамо, як тобі не соромно? — конфузиться дівча.

      — Хіба ж брехня?

      — У тому й річ, що анітрохи, — Запорізька, врешті-решт, гучно регоче на весь під’їзд, вимушено погоджуючись із відвертим та вельми влучним матусиним висновком.

ЗДМШ № 4

      До оркестру цілих п’ять хвилин.

      — Можна встигнути, — спритно лине до аудиторії Георгіївни. На щастя, вчителька ще працює, позаяк у класі також перебуває інша учениця.

      — Надіє Георгіївно, можна вас трішечки відвернути? — сором’язливо запитує в педагогині.

      — Даринонько, яким вітром? На оркестр завітала?

      — Не тільки.

      — Щось трапилося? — турбується Георгіївна.

      — Ні, не хвилюйтеся. За вами скучила.

      — Приємно чути, дорогоцінна ти моя, — вчителька привітно всміхається.

      — І ще дещо. Туточки отакенька справа… — мнеться біля дверей, потім прилаштовує сумку з харчами кудись у кут:

      — Чи можна у вас залишити, до закінчення оркестру? Ви ж не тікаєте одразу? Після Марійки? — киває в бік поточної учениці та наостанок додає:

      — Забиратиму приблизно о сьомій.

      — Старанно охоронятиму твої речі. Зосередься на навчанні, — запевняє Георгіївна.

      Інша дитина вважає, що нагальне питання вирішено. Хапається за смичок, готуючись до гри, проте Запорізька вперто стирчить на місці:

      — Надіє Георгіївно, хочу повідомити дещо важливе.

      — Кажи, люба.

      — Дуже подобається приходити сюди на навчання, адже ви неймовірно добра. Терпляче пояснюєте та підбадьорюєте, долаючи мою цілковиту безглуздість.

      — Дурниці, дорогенька. Про яку «безглуздість» мовиш? Ти працьовита й доволі старанна, справжня розумничка. Інколи, щоправда, полюбляєш ледарювати, але ж то таке, з ким не трапляється? Я теж, буває, до аудиторії без настрою приходжу. А згодом ти двері відчиняєш, і в мене погані або сумні думки відразу ж зникають. Стає тепліше, немов від сонечка навесні.

      Дарина тішиться:

      — Надіє Георгіївно, я вас дуже-дуже люблю. Благаю Бога, щоб у вашому житті надалі все було б добре, і велетенські мрії частіше збувалися. Щоб, як вчительці, траплялося більше прискіпливих діток, котрі уважно прислухаються до порад досвідченої педагогині.

      — Дякую тобі, люба. Йой, до сліз зворушила. Не очікувала сьогодні на настільки щемливі зізнання.

      Запорізька робить глибокий вдих, ніби переходить до чогось особливого та дійсно вагомішого, ніж попереднє: