# 1–23

Розділ двадцять третій

Не розв’язані питання

липень 1995-го року,

Євпаторія,

дитячий оздоровчий табір «Сокіл»

      Запорізька плентається туди-сюди вздовж парканчика на набережній, що є кордоном, перетинати який без вихователя або вожатих суворо заборонено. Із сумом вдивляється в далечінь, намагаючись побачити хоч щось. Окуляри не рятують, адже розбурхане штормом море перетворилося на суцільну темно-синю пляму, що лютує тиждень поспіль, і не збирається втихомирюватися.

      — Спробую тоді уявити, — намагається підлаштуватися.

      Ховає окуляри в захисний чохол. Дослухається до гуркоту хвиль. Остаточно зупинившись, заплющує очі:

      — Улюблене, ти зараз яке? Брудне від бажання помститися? За те, що мене до тебе не пускають?

      Стійка звичка Дарини розмовляти вголос зі своєю скрипкою, наче із живою людиною, відтепер набирає нових обертів, поширюючись на дивовижне море, що буркотить зовсім поряд і фактично перебуває поза зоною досяжності, оскільки є суто привабою, до котрої не торкнешся ані шкірою обличчя, ані долонями, ані п’ятами ніг. Проте його можна залюбки зробити своїм доброзичливим співрозмовником, завжди готовим вислухати, поспівчувати, заспокоїти.

      — Слухай, друже. Спочатку про тутешні новини. Івасик-Телесик вчинив відверту дичину. Хоч смійся, хоч плач. Звісно, ображати наївного хлопця не стала. Виявила розуміння та гнучкість. Спробувала пояснити, чому не схвалюю романтичних зустрічань, попри наполегливі умовляння. Наостанок додала, що побачення залучають лише коли закохані обидва. Тож навіщо бідолазі тішитися з приводу марних сподівань? Та і взагалі, не хочу вдаватися до брехні, чесно.

      Запорізька ніяковіє, згадуючи незграбні та надто набридливі залицяння, позаяк вважає недоречною будь-яку подібну поведінку, принаймні в «Соколі». Цей чудовий табір, здається, і досі дбайливо зберігає кожен крок, кожен погляд, кожне слово, мовлене три роки тому або Дмитрику, або Дмитриком. Тим більше боязкий поцілунок, який мариться все частіше, і не тільки уві сні.

      Розплющивши очі, дівча зітхає, наче перебуває не на відпочинку, а в музеї, що численними артефактами нагадує і про сполохи щастя, і про завданий біль:

      — Ось, друже, дивись. Саме біля цього паркана полюбляли розмовляти на різноманітні теми, або весело розважалися.

      Запорізька всміхається:

      — А тепер про не розв'язані питання, дорогеньке. Хочу поскаржитись. На кого? Спробуй здогадатися. Невже й досі не соромно, похмуре? Скільки можна бешкетувати, га? Пора б уже вгамуватись, зрештою, як вважаєш? Дитині хочеться борсатися і годинами плескатися у воді. А інакше, навіщо я сюди приїхала? Безперервно ревіти, через невпинні нагадування про Дмитрика? Ультиматумів та істерик влаштовувати не буду, неслухняне. Дзуськи тобі, взагалі не мрій про таку зухвалість. Я вихована дівчинка, на відміну від норовливих баламутів.

      Починає жалітися більш завзято, з іншого приводу:

      — Коли приїжджала минулого разу, зі мною був мій відданий капітан. Пізніше, у сорок шостій гімназії, з’явився Макс, з яким упродовж навчального року інколи спілкувалася. Але загалом я самотня. У Заводському районі, розумієш? Уяви, у мене жодної подруги немає, взагалі.

      На очі передбачувано навертаються сльози:

      — Чи можна якось виправити жахливе становище? Як вважаєш, несамовите? Невже в моєму місті немає вільного дівчиська, яке теж відчуває самотність через якісь проблеми? Чуєш, море? Це я, Дарина Запорізька, вмовляю тебе про поблажливість. Ти гарно вмієш викидати на берег втрачені скарби, перлини та смарагди, дійсно? А подарувати подругу тобі таки не під силу, ймовірно? Не заради мене, а в ім’я Музики Всередині, ферштейн?

      З почуттям полегшення залишає набережну. Крокуючи до дівочого корпусу, з насолодою мріє про подружку, що не існує:

      — Вона завжди поряд. Обов’язково підтримає, якщо починаєш хитатися. Не дозволятиме скочуватися в брудну депресію або тривалу нудьгу. Ставатиме на захист властивих тобі особливостей, навіть якщо й сама їх не поділяє. Під час важкого випробування не сховається, наче отой Івасик-Телесик. За ріг не втече. Справжня подруга ніколи не запитує, а чи хочеш ти її бачити. Просто приходить, і все, бо не може існувати окремо. Ви з нею сплавилися, як залізо з вуглецем у сталь. Ти потребуєш її, так само як і вона тебе. Обидві виглядаєте, наче відображення в дзеркалі. Картинка перегорнута навпаки, а все одно надто схожі.

      Радісно влітає до кімнати. Від несподіванки перетворюється на стовп. Дівчата, потупивши погляди, присоромлено розбрідаються, хто куди, вдаючи, що їх це не стосується. Біля вікна підступно чатує розлючена вожата. Поруч із нею, на підвіконні, лежать злощасні квіточки Івасика.

      — Капосниці засрані, таки розповіли дорослим, не втрималися, — Дарина червоніє та сутулиться.

      — Йдеш зі мною, — із жорстокістю обпалює словами Вероніка.

      — Я ж ні в чому не винна?

      — Винна чи невинна, не тобі вирішувати, — вожата невблаганна. Пом’якшившись, турбується: