# 1–22

Розділ двадцять другий

Таврована

того ж дня,

гімназія № 46

      — Нікуди не йдемо. Відбуватиметься екстрена нарада нашого дружнього класу, — начальницьким тоном вигукує Малинка по завершенні останнього уроку, — збираємось на шкільному подвір’ї. За п’ять хвилин.

      — «Дружнього»? — пирскає Гуморист, — а чому не «закоханого», як зазвичай? Сміхота одна.

      — Суто для тебе, Василенко, зробимо виняток. Ти вільний і можеш сміливо біжать додому, дивитися телевізором свій футбол. До побачення, Гумористе.

      — Дивовижна розкіш, — у підозрілих словах однокласниці хлопець припускає наявність старанно приховуваної каверзи, — чого це ви так несподівано розщедрилися на мою честь?

      Інтуїтивно передчуваючи якусь гидоту, що підготовлена «солодкою парочкою», Василенко вирішує, про всяк випадок, нікуди не поспішати, оскільки за відсутності Голованя завжди вважає себе відповідальним замісником лідерських повноважень Максима:

      — Та ні. Залишусь, мабуть.

      — Іди, кажу, — хтиво додає Сурмач, — поки я добра. Звільняю тебе від участі в сьогоднішньому нудотному зборі.

      — Тоді тим більше. Треба обов’язково переглянути, що ж ви там винайшли за цим разом, кляті розпусниці, — хлопець придуркувато регоче.

      — Замовкни, Світлано. Набридливим задобрюванням лише все псуємо, — роздратовано шепоче подрузі на вухо Малинка.

МАЛЮНОК: Ольга Малинка, донька кульгавої баяністки, на тлі гімназії

шкільне подвір’я

      — Йдеться про «новеньку», — починає Ольга, — котра кричуще порушила внутрішній устрій нашого класу.

      Запорізька здригається від несподіванки. Вона подумки вже наче перебувала в музичній школі, адже мріє якнайшвидше долучитися вивчення нової п’єси, з програми на літо.

      — Якого біса? — коментує порожні претензії Василь.

      — Це неприпустимо. Руйнувати систему, над спорудою якої ми працювали ще з першого класу. Ніякої поваги до авторитетів, колективних цінностей і звичаїв, обов’язків та ритуалів?

      За попередньою домовленістю, подальші звинувачення викладає Сурмач:

      — Безліч разів спільно святкували дні народження хлопчиків чи дівчаток. Запорізька жодного разу не брала участі, помітили?

      — Просто нестерпно, — показово жахається Малинка.

      — А Новий рік? А урочисті заходи? День захисника Вітчизни, який вона навмисне проігнорувала? Можете таке уявити? Аж ніяк не невинні жарти.

      — Пахне зрадою Батьківщини, — старанно згущує фарби Малинка.

      — Дійсно зрада, а не нарада, — регоче Василенко, — ви ще кажіть, нібито вона американська або німецька шпигунка, оскільки грає Гершвіна та Баха, замість Лисенка Миколи або Мирослава Скорика. Уморити вирішили? Усіх тутешніх присутніх, від нестримного сміху?

      До теми обговорення клас ставиться здебільшого абсолютно байдуже. Деякі відверто намагаються втекти, позаяк зрозуміли безглуздість того, що відбувається.

      — Хвилинку, нікуди не розходимося. Я дозволу ще не надавала. Відкосити ні в кого не вийде, — лютує Малинка.

      — Ти ба, командирша намалювалася. Може, ще й у шеренгу вишикуватися, або навіть на коліна встати? Перед «Богинею Всія Гімназії» та її завзятої «васальної»? — весело знущається Гуморист.

      — Стули пельку, бовдуре, — Ольга злиться все сильніше, — вирішуються серйозні питання. Залиш свої мізансцени задля наступної вечірки.

      Починається некерований хаос. Малинка й Сурмач намагаються подолати гамір, наводячи чергові «доводи», але марно. Учні спілкуються хто про що. Деякі розповідають одне одному, чим збираються займатися влітку, інші жаліються, що не поїдуть до того табору, у який хотіли. Гуморист достатньо голосно переказує самотужки вигадані анекдоти. Про Запорізьку та «страшні» звинувачення ніхто й не згадує, крім двох подружок.

      Озвіріла донька баяністки роздратовано вигукує:

      — Підіб’ємо підсумки. Від неї смердюче віє ненавистю та чванливим ставленням до класу, до єдності. Оголошуємо загальний бойкот цій сторонній чужинці? Щоб не кортіло надалі випинатися. Уявляти собою особливу й неповторну, унікальну й недосяжну, наче вона тут і справді найкраща.

      Раптово шкільне подвір’я поглинає тиша. На очі Дарини, що весь час стояла мовчки, миттєво навертаються сльози. Зусиллям волі подолав сум’яття, впевнено спростовує: