# 1–21

Розділ двадцять перший

Поціновувачі

наприкінці травня 1995-го року,

Євпаторійська, 2

      — Скільки уроків? — запитує Валентина Степанівна в доньки, спускаючись із нею на перший поверх.

      — Спочатку до Георгіївни, а потім ще сольфеджіо.

      — Добре, Дарино. Якраз встигатиму виконати свої справи, та разом підемо додому. Маєш якісь особливі очікування від сьогоднішніх занять?

      — Кінець навчального року, мамо. Отримуватиму завдання на літо, для самостійної роботи, і все. Георгіївна обіцяла підібрати щось вельми хитромудре. А тому нудьгувати на канікулах точно не доведеться. Каже, що я значно випереджаю рекомендовану програму. Десь приблизно на півтора-два роки.

      — Хизуєшся?

      — Хіба що трішки, — задоволено усміхається, — головне, мамо, що моя улюблена скрипонька вже не верещить, як на початку. За винятком поодиноких мелодійних фраз, у яких це необхідно. Згідно з авторськими примітками, за особливим задумом композитора.

      — А фортепіано допоки не приборкала? — цікавиться Валентина Степанівна.

      — Ця смакота надійде лише восени. До речі, грати на ньому легше, ніж на скрипці. Усі клавіші маєш перед очима. Своєчасно тиснеш, куди треба, ось тобі й жадана музика. Піаністи, мамо, це страшенні ледарі, на тлі зі скрипалями, адже на скрипці все відбувається зовсім не так, аніж на отій дерев’яній зебрі.

      — Як саме?

      — Навпомацки, навмання. Треба зсередини відчувати кожну ноту. Інакше неодмінно зазнаєш поразки у своєму виконанні.

      — Добридень, — ввічливо здоровкаються із сусідами, що сидять на лавці біля під’їзду. Повільно рухаються далі.

      Бабця Люба, тільки-но скрипалька з Валентиною Степанівною віддаляються, злісно коментує вуличним співрозмовницям, киваючи в бік Запорізьких:

      — Пішла, кінець кінцем, вбивця нервової системи. Ніяких сил нема, витримувати нудотні знущання, прямо над власною головою. Брязкання та нескінченний вереск.

      — Навіщо терпиш?

      — Ніхто й не казав, що поблажливо пробачаю та збираюся залишати без покарання. Щоб вони вже швидше повиздихали, мистецькі гравці.

      До обговорення приєднується інша сусідка:

      — Вибач, Любо. Хіба ж можна таке жахіття мовити вголос, та й ще про малу дитину?

      — А псувати мені життя можна? З ранку до вечора?

      — Не перебільшуй, Любо. Коли ваші Юрасик із Ларисою концерти на все подвір’я влаштовують, через алкогольне сп’яніння, тобі ж чомусь не заважає? Двічі або тричі на тиждень, як за розкладом?

      — Та пішла ти… — бабця Люба зривається з лави, хутко прямуючи до під’їзду, — теж мені, слідчий із доказами знайшовся.

ЗДМШ № 4,

кабінет Георгіївни

      Складаючи інструмент до футляра, Запорізька квапиться. На неї очікує наступний урок, у сусідній аудиторії. Надія Георгіївна бубонить:

      — Настя чомусь затримується.

      За браком «зайвих вух», Дарина збентежено пропонує:

      — Рідкісна можливість надається, через запізнення Сивокінь? Вдатися до приємної балаканини, хоч трішечки?

      — Невже є про що? — провокує заінтригована вчителька.

      — А ви як думаєте? — гордовито пишається дівча.

      — Давай, починай. А то не встигнеш розповісти.

      — В мене аж свербить, якщо чесно.

      — Цікаво, цікаво, серденько. І що ж воно трапилось? У моєї найкращої учениці?

      Дарина спалахує очима:

      — Ось, слухайте. Нещодавно відбулася дитяча вечірка. Її наші хлопці з класу організували, у приватному секторі. Один із них, — змовницьки знижує гучність голосу, — такий відповідальний завжди, навіть не уявляєте. Якщо деінде розжарюється навколишня атмосфера, з приводу виникнення передумов для бійки, відразу сміливо втручається та намагається загасити ворожнечу.

      — Який молодець.

      — Раптово виявилось, що він більш великий розумничок. У нього футболка, знаєте, з яким зображенням?

      — Мабуть, з назвою відомої футбольної команди?

      — А от і помиляєтесь, а от і помиляєтесь, — передражнює вчительку, — «Я закоханий у музику», ось що в нього там написано. І це не дитячі пустощі, бо він дійсно вчиться грати на гітарі. А ще доволі гарно співає і, до речі, зовсім не фальшивить, чесно. Хоч вірте, хоч не вірте.

      — Щось мені здається, нібито хтось із присутніх зараз у цьому класі дівчат піднесено закохався. Як вважаєш, Даринко? — по-доброму тролить Надія Георгіївна.

      — Йой… не без цього, не без цього, — відмовляється спростовувати застосовану підозру, — по секрету, він такий красунчик, і поводиться виключно з гідністю та поважною честю. Хіба ж можна в безумовного симпатягу не закохатися?