# 1–20

Розділ двадцятий

Вечірка

навесні 1995-го року

      У приватному секторі Дарина засмучено шукає будинок Гумориста. Дорогою з’ясовується, що поруч розташований старий цвинтар. Точнісінько так само, як і колись на Космосі, де вона мешкала від народження. Цей збіг відновлює численні асоціації та спогади, стосовно Музичної вулиці:

      — Матуся завзято запевняла, начебто в Заводському районі позбудемося кладовиська? Схоже, аж ніяк не сталося, — тішиться дівча.

      Вранці Запорізька повідомила Валентині Степанівні, що напередодні здобула від Гумориста з Голованем запрошення на дитячу «вечірку», яка відбудеться опівдні, хоча вирушати до неї взагалі-то не збирається, всупереч вихідному дню. Однак мати міцно вчепилася в почуту новину:

      — Спиняй псувати зір і нескінченно зубрити, у палких обіймах із підручниками. Йди-но розважся, кажу.

      Почувши очікувану та категоричну відмову, витривало дочекалася вказаної години. Скориставшись вигаданим приводом існування необхідності купувати родині свіжого хліба, примусила дочку більш-менш прийнятно одягнутися, та й випхала її за двері. Наостанок додала, що пустить додому тільки-но після відвідування запропонованої вечірки.

      Через це, з добряче погіршеним настроєм, Дарина й теліпається до зазначеного будинку однокласника. Проте мимоволі звертає увагу на збільшену кількість перехожих із квітами, що крокують у тому ж напрямку:

      — Сподіваюсь, похмура урочистість не до Василенків плентається?

      Втім, почувши краєм вуха чиюсь розмову, цілковито заспокоюється, оскільки стає зрозуміло, навіщо й куди ті мандрують. Відповідно, настрій дівчиська трохи покращується:

      — Дивна реакція, якщо чесно. Зазвичай люди запобігають згадок про сумні речі, а в мене навпаки. Миттєво повернувся радісно веселий стан душі, — глузує сама із себе, — а чи не заспівати, виключно бадьоро, ще й улюблену пісню на весь голос? Тоді точно до психдиспансеру запруть, без варіантів.

      Ідея влаштувати в денний час доби дитячу вечірку первісно належала Василю. Після косметичного ремонту, ще восени, його персональні володіння дійсно перетворилися на доволі гарну територію свободи, творчості та відпочинку, не обмеженого заборонами. Хлопець був дуже вдячний Голованю за чималу допомогу щодо покращення приміщення, і коли той знову запитав чергову пораду про спілкування з дівчатами, маючи на увазі суто Дарину, Гуморист запропонував:

      — Організуємо вечірку, прямо тут? Мої батьки не завадять, запевняю. Я і ти… звісно, з гітарою… плюс Запорізька. Трохи посиджу поряд, та й непомітно піду звідси, до будинку. Залишатиметесь наодинці.

      — Відмовиться. Інтуїтивно провідає і щось запідозрить, адже відразу складатиметься враження, що це не вечірка, а свідома пастка романтичного побачення.

      — Воно ж так і є, друже, — сміється Гуморист, хоча згодом виправляється, — можемо запросити не лише її, але і весь клас. Малинку й Сурмач доведеться викреслити, зі зрозумілих міркувань.

      — Оце мені вже більш до вподоби.

      — Погодиться, як вважаєш?

      — Хто її знає, цю примхливу скрипальку? Побачимо.

      — Агов, господарі? Чи де ви тут ховаєтесь? — кличе Дарина.

      Квапливо з’являється Головань. Відчинив хвіртку, ввічливо супроводжує дівчинку:

      — Ні, нам не туди. У будинку Василенківські батьки перебувають. А ми збираємося в незайманому королівстві Гумориста. Он там, у тимчасовій споруді. Не дивись, що не дуже гарно виглядає. Зовнішність оманлива, я давно засвоїв цей життєвий урок. Проходь сміліше, бо мені треба залишатися тут. Гостей зустрічати, добре?

      — Ферштейн, Максе.

      Привітавши на вечірці всіх, хто встиг долучитися, Дарина швидко починає нудьгувати й тому шкандибає назад, до паркану з Голованем:

      — Можна, тобі допомагатиму? Щось Гуморист і досі не прокинувся, мабуть. Ніяких жартів або ексклюзивних веселощів.

      — Відчуває відповідальність за важливий захід, — виправдовує друга, — ми ж усім класом жодного разу не збиралися спільно, як сьогодні.

      Головань ледве встигає зупинитись, щоб не проговоритися і не видати справжню причину, чому була влаштована вечірка.

      — Чим збираєшся розважати привабливу красуню? Протягом прийдешнього спільного очікування? — провокативно запитує хлопця.

      — Зараз побачиш. Залишайся на місці, скрипалько.

      За хвилину Макс повертається до паркана, уже з гітарою:

      — Заціни пісню, Запорізька, — й одразу починає співати під власний акомпанемент.

      Дівча здивоване, як ніколи. У її однокласника, на відміну від огидного ниття учасників «початкового» хора з музичної школи, дійсно чудовий голос, і він анітрохи не фальшивить.

      — Це ж зовсім не німецькою, Максе? — запитує в хлопця, коли зворушлива пісня, на жаль, швидко закінчується.