# 1–19

Розділ дев’ятнадцятий

Оцінка за чверть

гімназія № 46

      На другому уроці, перш ніж лунатиме дзвінок, Наталія Миколаївна встигає повернути класові попередньо зібрані щоденники:

      — Виписала ймовірні оцінки за чверть, з більшості предметів. Окрім математики, бо завтра виконуватимемо самостійну роботу, результати якої дуже вагомо впливатимуть. Не розслабляймося, дорогенькі.

      Під час перерви Головань звертає увагу на дивну позу, у якій перебуває Запорізька. Вона відокремилася від учнів і схилилася обличчям додолу. Нервово мацає свого, щойно отриманого, щоденника. Навмисно розкудлане волосся надійно приховує, вірогідно, засмучений погляд.

      Зацікавившись, Макс наближається до дівчиська. Виразно чує її схлипування.

      — Що трапилось, Дарино?

      Однокласниця підводить очі, дійсно заплакані. Спочатку злиться, через викриття у власній слабкості, але відчуває щире хлопчаче співчуття, тож емоційно виплескує назовні:

      — В мене і з теоретичного сольфеджіо «відмінно», і з фаху. Не кажучи вже про загальне фортепіано. Навіть із хору та музлітри, хоча останні страшенно не до вподоби, второпав?

      — Ти раніше не казала, що навчаєшся в музичній школі.

      — А чим тут пишатись? Тим паче гордовито вихвалятися? Я тільки-но почала, два місяці тому.

      — Проте, уже маєш успіхи, бачу. Чому ж тоді скажено ревеш?

      — Успіхи дійсно блискавичні, аж лайливих слів бракує. Будь-хто позаздрить, лише провідає. Адже ваша… як її там… Панасівна, щоб вона всралася і води гарячої не було. Чомусь «погано» за чверть вліпила. Круглій відмінниці, уявляєш? А майже жодного разу до дошки не викликала.

      — Як це так?

      — Не баяністка, мабуть, а супер-пупер професіонал. Щось із серії «рибаки ловили рибу, а спіймали рака, цілий день дивилися, де ж у рака срака».

      — Переклади.

      — З підвищеними вимогами. Виключно до мене.

      — Вибач за стороннє запитання. А в музичній школі використовуються щоденники?

      — Звісно. Він теж зараз туточки, у портфелі. Маю завжди із собою, щоб заздалегідь планувати залишок дня. Якщо треба дізнатись, чи належить поспішати додому, чи ні.

      — Можеш показати?

      — Навіщо тобі?

      — Є ідея.

      Запорізька дивується, однак слухняно йде до класу і швидко повертається:

      — Тримай.

      — Його можна вважати документом?

      — Повсюди містить підписи педагогів та батьків.

      Максим прискіпливо гортає аркуші, перевіряючи оцінки:

      — Вельми нудотна справа, переглядати твого щоденника, Запорізька. Суцільні «відмінно», «відмінно», «відмінно», на кожній сторінці. Ніяких тобі «зауважень із поведінки» або «запрошень негайно відвідати класного керівника», як у мене чи в Гумориста.

      Дарина, крізь сльози, всміхається Максиму та його дотепному жарту.

      — Спробую декого відшукати. Залишайся, будь ласка, на місці, скрипалько. Нікуди не зникай.

      За хвилину підходить уже з Василенком. Наближаючись до дівчиська, хлопці гаряче обговорюють щось між собою. Максим знервовано підвищує голос:

      — Дійдемо висновку, друже. То ти зі мною, приборкувати почвар? Чи доволі злякався?

      — Що ти мелеш, Максе? І не соромно тобі? Просто повідомив, які маю міркування. Тобто, не вважаю доцільним.

      — А знущатися з людини, це як?

      — Тоді долучаймось, якнайшвидше. Перерва надто коротенька.

      — Дарино, пішли.

      — Куди?

      — Побачиш.

      Квапливо сунуться шкільним коридором та, нарешті, опиняються біля учительської кімнати.

      — Навіщо мені до лігва педагогів? — Запорізька злякано й будь-якими засобами намагається усунутися від рішучих намірів Голованя з Василенком.

      — Маєш рацію. Воно нам і справді ні до чого.

      Попри сказане, Макс відчиняє двері:

      — Тримай її міцніше, — киваючи в бік Даринки, надає своєчасну пораду Василенкові.

      Удвох хапають спантеличене дівчисько та затаскують всередину, незважаючи на її шалений опір.

      Виявляється, що кімната містить додаткові внутрішні двері. Запорізька бачить на них жахливо загрозливий напис:

директор гімназії № 46

Елла Марленівна Неїжсало

      Педагогині, що гуркотять в учительській кімнаті, не встигають відреагувати, позаяк Головань відразу відчиняє і наступні двері.