# 1–19

Розділ дев’ятнадцятий

Оцінка за чверть

гімназія № 46

      На другому уроці, перш ніж лунатиме дзвінок, Наталія Миколаївна встигає повернути класові попередньо зібрані щоденники:

      — Виписала ймовірні оцінки за чверть, з більшості предметів. Окрім математики, бо завтра виконуватимемо самостійну роботу, результати якої дуже вагомо впливатимуть. Не розслабляймося, дорогенькі.

      Під час перерви Головань звертає увагу на дивну позу, у якій перебуває Запорізька. Вона відокремилася від учнів і схилилася обличчям додолу. Нервово мацає свого, щойно отриманого, щоденника. Навмисно розкудлане волосся надійно приховує, вірогідно, засмучений погляд.

      Зацікавившись, Макс наближається до дівчиська. Виразно чує її схлипування.

      — Що трапилось, Дарино?

      Однокласниця підводить очі, дійсно заплакані. Спочатку злиться, через викриття у власній слабкості, але відчуває щире хлопчаче співчуття, тож емоційно виплескує назовні:

      — В мене і з теоретичного сольфеджіо «відмінно», і зі скрипки. Не кажучи вже про хор, най його качка копне. Навіть із музлітри, хоча остання страшенно не до вподоби, второпав?

      — Ти раніше не казала, що навчаєшся в музичній школі.

      — А чим тут пишатись? Тим паче гордовито вихвалятися? Я тільки-но почала, два місяці тому.

      — Проте, уже маєш успіхи, бачу. Чому ж тоді ревеш?

      — Успіхи дійсно блискавичні, аж лайливих слів бракує. Будь-хто позаздрить, лише провідає. Адже ваша… як її там… Панасівна, щоб вона всралася і води гарячої не було. Чомусь «погано» за чверть вліпила. Круглій відмінниці, уявляєш? А майже жодного разу до дошки не викликала.

      — Як це так?

      — Не баяністка пересічна, мабуть, а супер-пупер професіонал. Щось із серії «рибаки ловили рибу, а спіймали рака, цілий день дивилися, де ж у рака срака».

      — Поясниш?

      — З підвищеними вимогами. Виключно до мене.

      — Вибач за стороннє запитання. А в музичній школі використовуються щоденники?

      — Звісно. Він теж зараз туточки, у портфелі. Маю завжди із собою, щоб заздалегідь планувати залишок дня. Якщо треба дізнатись, чи належить поспішати додому, чи ні.

      — Можеш показати?

      — Навіщо тобі?

      — Є ідея.

      Запорізька дивується, однак слухняно йде до класу і швидко повертається:

      — Тримай.

      — Його можна вважати документом?

      — Повсюди містить підписи педагогів та батьків.

      Максим прискіпливо гортає аркуші, перевіряючи оцінки:

      — Вельми нудотна справа, переглядати твого щоденника, Запорізька. Суцільні «відмінно», «відмінно», «відмінно», на кожній сторінці. Ніяких тобі «зауважень із поведінки» або «запрошень негайно відвідати класного керівника», як у мене чи в Гумориста.

      Дарина, крізь сльози, всміхається Максиму та його дотепному жарту.

      — Спробую декого відшукати. Залишайся, будь ласка, на місці, скрипалько. Нікуди не зникай.

      За хвилину підходить уже з Василенком. Наближаючись до дівчиська, хлопці гаряче обговорюють щось між собою. Максим знервовано підвищує голос:

      — Дійдемо висновку, друже. То ти зі мною, приборкувати почвар? Чи злякався?

      — Що ти мелеш, Максе? І не соромно тобі? Просто повідомив, які маю міркування. Тобто, не вважаю доцільним.

      — А знущатися з людини, це як?

      — Тоді долучаймось, якнайшвидше. Перерва надто коротенька.

      — Дарино, пішли.

      — Куди?

      — Побачиш.

      Квапливо линуть шкільним коридором та, нарешті, опиняються біля учительської кімнати.

      — Навіщо мені до лігва педагогів? — Запорізька злякано й будь-якими засобами намагається усунутися від рішучих намірів Голованя з Василенком.

      — Маєш рацію. Воно нам і справді ні до чого.

      Попри сказане, Макс відчиняє двері:

      — Тримай її міцніше, — киваючи в бік Даринки, надає своєчасну пораду Василенкові.

      Удвох хапають спантеличене дівчисько та затаскують всередину, незважаючи на її опір.