# 1–15

Розділ п’ятнадцятий

Поєдинок

1 вересня 1994 року,

гімназія № 46

      Кульгаючи на ліву ногу, Маргарита Панасівна ледве встигає за донькою:

      — Оленько, за навчальним планом у мене сьогодні лише два уроки. Чекатиму на тебе.

      — Немає потреби, мамо. Скільки можна казати? Після роботи кидай свій баян та мандруй додому. А я повернусь самостійно, або з подружкою. Нічого зі мною не станеться, абсолютно, — дівчинка, зі злісно кам’яним виразом обличчя та коротенькою стрижкою «під хлопчика», усіма можливими засобами намагається позбутися небажаного матусиного супроводу поблизу школи.

      — Я ж за тебе хвилюватимуся, донечко?

      — Відчепись, кажу. Усе, я побігла.

      Ольга Малинка навмисно прискорює рух, щоб якнайшвидше відірватися від матусиного піклування. Маргарита Панасівна залишається позаду, оскільки вдіяти будь-що, через вроджене каліцтво однієї з нижніх кінцівок, вона не в змозі.

      Нарешті, поринувши в рятівний натовп школярів, роздратоване дівчисько прямує до наскрізної арки, щоб дістатися іншого боку школи та місця розташування класу. Поглядом шукає свою сусідку з парти, а також, за сумісництвом, дуже корисну, лестиву підлабузницю. Помітивши знайомі обриси худорлявого «хмарочоса», який на загальному тлі присутніх стирчить, наче Гулівер поміж ліліпутів, Малинка квапливо лине до подруги.

      Внутрішнє подвір’я гімназії вирує дітлахами, батьками та вчителями, які радіють першовересневій атмосфері. Голосно звучить урочиста оркестрова музика, посилена апаратурою.

      — Привіт, уже тут? — одразу ж звертається до видатної постаті спільниці, позаяк та зазвичай потребує, на думку Малинки, її ґрунтовного керівництва.

      Заклопотано метушиться Наталія Миколаївна, вчителька молодших класів, поступово перетворюючи невгамовний четвертий «Б» на більш-менш контрольовану ділянку необхідної прямокутної форми. Долаючи гомін, Ользі деякого часу вдається подовжувати спілкування.

      Якщо дивитися окремо й без навмисних упереджень, кожна з обох дівчат, що товаришують із першого класу, виглядає самодостатньо й переконливо. Зате коли вони поруч одне одного, ніби відбувається щось кумедне. На противагу завжди незадоволеної доньці шкільної баяністки, зовнішньо самовпевненої, пихатої Ольги, помітно схильної до повноти та зі хлоп’ячо-підлітковою зачіскою, інша дитина вдається довготелесою, надто худенькою і глибоко закомплексованою, проте життєрадісною дівчинкою. До того ж Світлана Сурмач є носієм екстравагантної зачіски у формі величезної вежі, яка візуально теж збільшує її зріст, і це відверто контрастує з переважно суворим, «мугиряцьким» іміджем низенької та товстенької Ольги.

      — А навіщо поряд із нами треться ця білява хвойда? — кивком голови Малинка вказує на Дарину Запорізьку, яка в нерішучості тупцює неподалік.

      — Заблукала, мабуть. Що цікавенького, розповіси?

      — Ледве позбавилася матусі.

      — Вона в тебе набридлива, як ніхто. Краще б зі мною мій тренований красунчик ось так само поводився, — Світлана навмисно робить наголос на значущому для неї займеннику «мій», уважно дивлячись на хлопця спортивної статури, що тільки-но приєднався до лінійки.

      — Максу не до тебе. У нього із батьком проблеми.

      — Звідки знаєш?

      — Матуся вдома проговорилася. Почула в учительській кімнаті.

      — Ото дійсно біда справжнісінька. У мого коханого.

      — Може, своєчасно приголубиш бідолаху? Заради втіхи, пригорнеш до власних грудей?

      — Та я б із задоволенням, — сором’язливо всміхається, — бачиш, він на мене взагалі ніяк не реагує.

      Дівчата змовницьки регочуть.

      Лише в класі, після завершення Першого Дзвоника, Світлана знову повертається до бажаної розмови. Остання парта вельми сприяє дівочій балаканині з не публічної тематики:

      — І що ж там із батьком? Подробиці додаси чи ні?

      — Ти про Голованя?

      — Так.

      — Начебто стався черговий виклик міліції до будинку. Бійка якась чи крадіжка, точно не знаю. Кримінал, без варіантів.

      — Сумно.

      — Нічого незвичайного. Усе, як завжди.

      — Спокійніше, діти, — Наталія Миколаївна починає налагоджувати робочу атмосферу і встановлювати тишу, — хочу ближче познайомити з однокласницею. Сідай-но за першу парту, будь ласка, адже якраз маємо вільне місце.

      Влаштувавши дитину, вчителька надає коротеньке пояснення щодо неї:

      — Даринка перевелася до нас із передмістя, і відтепер навчатиметься в сорок шостій гімназії. Пропоную підтримувати, любі, та всіляко допомагати за потреби. До речі, вона кругла відмінниця. Звернімо увагу й беремо приклад.

      — Ще одна дурна звістка, — збуджено шепоче Ольга Світланці, — нахіба нам ця, крейдою побілена, селянська краля?