# 1–14

Розділ чотирнадцятий

Взаємовигідна угода

того ж дня,

Євпаторійська, 2

      Повернувшись додому в гарному настрої, Запорізька виявляє, що гості вже випарувалися, разом з усіма ласощами, але в її кімнаті ще й досі господарює купа брудного посуду із залишками страв. Травмують око численні крихти сміття на підлозі, або плями упущеної та розтоптаної їжі. Мінливий стан дівчиська відразу псується:

      — Господи, моє затишне сховище відвідала ненажерлива отара незграбних свиней, — жаліється пошепки.

      У спертому повітрі відчувається домінування запаху огидного алкоголю, тому одразу відчиняє кватирку на провітрювання, попри вуличну задуху через серпневу спеку.

      Заходить втомлена ранковими посиденьками Валентина Степанівна:

      — Починаймо, Дарино, прибирати. Перемиєш і обережненько помістиш назад, у сервант, звідти брала. А в мене голова розболілася. Ось, до речі, отримай свою порцію, можеш скуштувати, — вказує на тарілку з крихітним шматочком шоколадного торта, поруч із яким в’яне попередня котлета, заклякла від туги й самотності, бо її нещадно покремсали та кинули напризволяще, кілька годин тому.

      Хвиля скипілої люті врешті-решт виривається, повною мірою вивільняючи неабияку ненависть до світу лицемірства, підкреслено неприйнятного відтепер.

      Без зовнішнього роздратування та з байдужістю в погляді, Дарина штовхає тарілку від себе й категорично відхиляє отриманий дозвіл:

      — Комусь развеселі гулянки, а дитині неминуче прибирання? Залиште собі, мабуть, оці так звані «спокусливі» недоїдки, до наступного свята.

      Сідає на стілець. Дивлячись спідлоба, спрямовує розмову до значно серйозніших питань. Відверто говорить про наболіле:

      — І більше ніколи не вигадуй, мамо, ані про дідусів Морозів, ані про бабусин переїзд. Інакше я тобі з татом вірити перестану, будь-коли. Дні народження ваші також не потрібні зовсім, з їхньою брехнею. Надалі ніколи не святкуватиму, запам’ятай. Щоб я і не чула подібних пропозицій, чи то про восьме березня, чи то про щось схоже.

      — Невже вчергове надибала собі якийсь новітній екзотичний психоз? — саркастично знущається мати, ще не усвідомлюючи всієї глибини душевних мук вразливої доньки.

      — Озирнись навкруги, мамо, яка чудова краса. Срали, мазали й ногою розтирали?

      — Тебе вшанували візитом, невдячна, а ти наче чимось незадоволена?

      — Проголошувати веселі тости кожен півень здатний. Віддаю перевагу трохи іншим уявленням щодо справжньої любові.

      — Уважно слухаю.

      — Любити людину треба щодня, а не раз на рік, чи то з марними обіцянками або вибаченнями. Кому потрібна сфальшована любов за розкладом, кажіть?

      — «За розкладом»?

      — Це коли згадують лише для того, щоб на радощах оприбуткувати пляшечку, та й не одну, напевне. Задарма наїстися від черева, і заради самозаспокоєння хрестик додати в календар. Після чого про мене забути, знову на цілий рік.

      — Родичі та поодинокі знайомі зібралися спільно побазікати. Хіба ж погано?

      — Більше ніяких днів народжень, мамо. Не буду брати в них участь, ніколи. Скличете гостей, а я навмисно піду геть. Або заздалегідь у своїй кімнаті надійно забарикадуюся.

      — Горенько ти моє. Як же без днів народжень-то, Дар’є? Гості самі можуть приїхати. Тобто, без запрошення. Чи не пускати у квартиру? Незручно вийде перед людьми. Святкує і Тетяна, і Лєрка. І Дмитрик твій, звісно. І всім подобається, і всі на нього дуже очікують.

      — А я не хочу бути «як усі», мамо. Я це лише я, і тільки так. За всієї моєї поваги до гарного хлопця, але я зовсім не Дмитрик. Ба більше, не Лєрка безвольна й не порожньоголова Тетяна. Поряд із тобою перебуває суто унікальна Дарина Запорізька, а не чиясь поверхнева калька, ферштейн?

      — Цікава пісня.

      — Тож збираюсь, за будь-яких обставин, завжди залишатися собою.

      Дівча глипає вже не на матір, а ніби крізь неї, у далечінь свого мистецького майбутнього, що на честь її десятиліття неначе прискорено формується, руйнуючи звичну буденність та прокладаючи ризиковану й карколомну, неймовірно фантастичну, захопливу зіркову орбіту, яка й запланована саме для неї, згідно з потенційними спроможностями.

      — «Залишатися собою»? Що воно таке, у твоєму хворому уявленні?

      — Можна без образ, га? Хоча б сьогодні?

      — Вибач, донечко. А все ж таки?

      — Маю намір бути природною та щирою, а не безглуздим копіювачем. Нехай інші роблять, що їм заманеться, а я обиратиму винятково власний шлях. Адже щосили намагатимуся відрізнятися від усіх однакових, бо в мене є особисті персональні мізки, якими я звикла користуватися, на відміну від багатьох.

      — Подарунків тоді теж не треба? — Валентина Степанівна залучає останній засіб. На її думку, надто вагомий. Втім, відбувається прямо протилежне її помилковим сподіванням.