# 1–13

Розділ тринадцятий

Музика Всередині

      Зіграв останній виконавець. Глядачі розбрідаються парком, хто куди. Дарина занепокоєно спостерігає метушливе згортання культурно-масового заходу й поступове вивільнення дітей та викладачів. Працівники Палацу звично прибирають мікрофони з іншим звукопідсилювальним обладнанням та скручують паперову стрічку, яка слугувала огорожею.

      Поруч зі сходинками, що спорожніли, з’являється молода симпатична жінка. До неї звертається ведуча концерту:

      — Чия скрипка? — вказує на кинутий інструмент.

      — Сивокінь, напевно?

      Начальниця нервово кричить, якомога голосніше:

      — Насте, ти де поділась? — але дівчисько не відгукується. Її скрипка лежить біля колони будівлі, прямо на курній бруківці. Беззахисна, наче оголений нерв. Кричуще самотня, бо зневажливо занедбана власницею.

      Ведуча стрімко волочить зібрані пюпітри крізь парк. Окрім молодої жінки, поблизу нікого не залишається.

      Дарину захльостує обурення через поведінку Сивокінь стосовно скрипки. Втім, ще сильніше поглинає дивовижна збудженість, яку вона раніше відчувала хіба що під час перегляду видатних концертів.

      Поки молода жінка шукає навкруги порожній, досі не пущений в дію футляр, даби самотужки потурбуватися про чутливий інструмент, Запорізька підкрадається до скрипки, котра гине в неї на очах. Миготять страхітні, у суцільній нерозсудливості, «порятункові» ідеї, навіжені та відчайдушні:

      — Вкрасти і сховати? Негайно захистити крихітку й надто вразливого неборака? Від знущань отієї безглуздої Сивокінь? Оточити чудову «гралку» всілякою турботою і поступово зігріти любов’ю, наче безпорадного малюка?

      У дівчинки перехоплює дихання. Вона завмирає і від щастя, котре впало звідкілясь із «сьомого неба» до неї в долоні, і від жаху неминучого та ганебного, прийдешнього викриття.

      Мозок барвисто вимальовує той самий кабінет у відділку міліції, де дівчинка, на помсту за зламану ногу Дмитрика, ґрунтовно свідчила колись проти Гліба. За цим разом, у її запаленій уяві, персональну картку з переліком підступних злочинів заводять уже особисто на неї, найнебезпечнішої рецидивістки Заводського району. Невиправної викрадачки, що спеціалізується суто на «струнно-смичкових співотвірах».

      У виснажливій боротьбі зі спокусою, яку майже неможливо здолати, Запорізька набуває хиткої перемоги лише тоді, коли тихенько, попри внутрішні коливання, звертається до жінки, сповіщаючи про свою присутність поряд із чужим музичним інструментом:

      — Тітонько, можна мені спробувати? Хоча б трішки?

      — Ти про що? — дивується працівниця, наближаючись до Дарини з тільки-но виявленим футляром.

      — Ось про цю красуню.

      — Вмієш грати?

      — Ні.

      — А як же ти тоді «пробуватимеш»?

      Даринці стає достатньо незручно. Адже підійшла з обтяжливим проханням до незнайомої людини, і на щось розраховувала?

      — Ви, мабуть, вчителька?

      — Вгадала, люба. Сподобався наш щорічний звіт?

      — Не зовсім. Ой, вибачайте, будь ласочка. Вам прикро таке чути, ймовірно?

      Педагогиня сміється:

      — Не любиш лицемірити, бачу?

      — Люто ненавиджу брехню, чесно. До речі, віолончелістка й ще декілька дітлахів, наприкінці програми, як на мене, дуже-дуже файні.

      — Вони ж наші ліпші учні, — погоджується вчителька, а потім пропонує:

      — Добре, рідна. Давай, допоможу?

      Боязкість бере гору. Попри неможливість вгамувати непереборне тремтіння рук і сум’яття у свідомості, дівча наближається впритул до чужої скрипки. Починає з нею вголос розмовляти, на превеликий подив жінки:

      — Добридень, страждальницю. Яка ж ти лакована та звабливо блискуча, просто чарівний скарб. Не пощастило, бідолазі, з господинею? Щиро співчуваю, сонечко моє. Тебе теж зрадили? Чи не переймайся вже так сильно. Буває і гірше, повір. Усміхнись, щоб твій і мій настрій покращився, і якнайшвидше заспокойся, чуєш?

      Повертається начальниця, яка поспішає додому, оскільки великого шматка вихідного дня і без того марно витрачено на неоплачуваний захід:

      — Надіє, ти пішки?

      — Пізніше, Ольго Петрівно. Це ж дитина. Не можна ось так. Просто взяти, залишити й піти.

      — Чекаю на тебе у вестибюлі, але недовго.

      До боязкості додається ще й почуття сорому. Люди втомилися і квапляться до своїх родинних справ, а через дівочі витівки змушені стирчати тут. Проте втрачати зі зневажливою дурістю унікальний шанс Запорізьку аж ніяк не влаштовує:

      — Тітонько, лише спробувати, і все, — жалібно вмовляє вчительку.