# 1–12

Розділ дванадцятий

Віртуозна недосконалість

      Тільки-но дівчинка залишає під’їзд, одразу потрапляє під пекучі полуденні промені серпневого сонця. Незрозуміле дотоді «гупання» значно посилюється і набуває конкретних обрисів:

      — От воно що! Це ж якась музика грає, схоже? Мабуть, біля Палацу?

      Вирішує обійти багатоповерхівку, щоб з’ясувати, чи не помиляється у своїх розрахунках:

      — Кордони подвір’ячка, звісно, заборонено перетинати поодинці та без дозволу, але ж я швиденько? Туди й назад.

      Лине до іншого боку будинку. Проходячи повз таблички з написом «вулиця Євпаторійська, 2», задоволено хизується:

      — Маємо добре повідомлення. Нехай надалі моя домашня адреса завжди нагадуватиме про чаклунський ранок на березі моря.

      Дістається Палацу. Задля з’ясування, що ж саме є джерелом музики, чимчикує повз внутрішнє подвір’я, прямуючи до фасаду, з метою побачити головний вхід.

      Минулого тижня, через упередження щодо оновленого місця проживання, Дарина засмучено нудьгувала вдома, оголосивши навколишньому оточенню мовчазний страйк. Хіба що прикрі дорослі посиденьки, з неодмінним поглинанням алкогольних напоїв, виявились здатними спонукати дівчисько долучитися свіжого повітря.

      Зрештою, Запорізька відчуває приплив тієї жаданої енергії допитливості, яка завжди керує її непередбачуваними вчинками та діями. Раніше ця прихована сила примушувала долати кордони Музичної вулиці, попри будь-які заборони. Зараз вона теж неабияк активується і викликає непереборне бажання розпочати обстеження прилеглої території.

      Виявляється, Палац розташований у затишному парку, що містить також і гральний майданчик. Сюди традиційно збираються мешканці сусідніх будинків, переважно молоді жінки, котрі впродовж дня доглядають дітлахів і неквапливо спілкуються на сімейні теми.

      Трохи далі, за символічним парканом, розташовуються трамвайна колія в обох напрямках, проїзна частина дороги та пішохідний тротуар. Поза транспортною артерією починається огороджена ділянка гімназії номер сорок шість. Після пустельно-самотнього приватного сектору південної околиці міста, поблизу похмурого цвинтаря, цей квітучий та гомінливий острівець Заводського району, що перенасичений промисловими підприємствами та житловими багатоповерхівками, виглядає для знаттєлюбного дівчиська досить привабливо.

      Сьогодні в парку панує небачене пожвавлення у зв’язку з музичним концертом, який триває. До того ж кількість присутніх значно збільшилася через гарну погоду та вихідний день. Різношерстий натовп перемістився якомога ближче до «видовища», щоб урізноманітнити своє дозвілля. Сходинки до Палацу, під час проведення місцевого культурно-масового заходу, використовуються як імпровізована сцена, про що переконливо свідчить розтягнута паперова стрічка, перетинати котру стороннім заборонено.

      — У нас на Музичній вулиці про ось таку небачену розважальну розкіш можна було лише мріяти, — захоплюється Дарина, шукаючи собі зручний куточок, куди б притулитися, оскільки всі наявні лави вже добряче обвішані гронами спостерігачів.

      Солює дівчинка-скрипалька в супроводі акомпаніатора, хлопчика-баяніста. Виступ дуету якраз добігає кінця. Артисти поспішно вклоняються глядачам, на подяку за оплески, і задоволено йдуть геть. Мікрофон перехоплює жінка:

      — Дякуємо глядачам, які щойно завітали до звітного концерту учнів дитячої музичної школи номер чотири. Програма містить виключно популярні твори світової класичної та сучасної естрадної музики, — ведуча дивиться в аркуш із примітками й оголошує наступного виконавця.

      Юний тандем, чия гра щойно завершилася, кидає інструменти в межах умовної сцени. Хлопець радісно біжить у парк, де на нього очікує одноліток. Скрипалька гукає слідом:

      — У тебе ще один номер, Коцюбинський. Не здумай злиняти.

      — Відчепися, Сивокінь.

      Раніше Дарина плідно перетиналася з аматорською творчістю хіба що в садочку, коли разом із Валерією та Тетянкою виступала на святах. Чи то танцювала з тодішніми подругами в складі тріо, наче кульгаве порося, чи то розповідала типові дитячі віршики, які завжди її дратували, понад усе, своєю суцільною безглуздістю.

      Щоправда, згодом у початкових класах додалися уроки музично-мистецького виховання. Однак вони відразу перетворились, завдяки потуранню вчительки, у блискучу можливість безкарно бешкетувати і кривлятися, замість будь-яких навчань.

      Лише інколи дівчинка відчувала невідоме досі щемливе поєднання із чимось дуже-дуже збуджувальним, коли дивилася телевізором поточні концерти відомих виконавців або улюбленців публіки. Усміхнені артисти в оточенні шанувальників, оплески та квіти, черги за автографами, пафосні інтерв’ю. Солодка атмосфера недосяжної величі, доречної жаданості й безумовної поваги. Серцевий бенкет безмежної любові, виправданої набутою майстерністю.

      Натомість, біля місцевого Палацу Культури, Запорізька споглядає вельми непривабний виворіт, попри свої попередні, нереально мрійливі, уявлення.

      Слухаючи програму, Дарина раз у раз перемикається на купу малолітніх музикантів, що розпорошені між звичайних глядачів. Втім, залегка відрізняються на загальному тлі решти городян навмисно святковим одягом.