# 1–11

Розділ одинадцятий

Примусове свято

1994 рік,

наприкінці серпня,

вулиця Євпаторійська,

будинок 2, квартира 13

      Запорізька, ніби збентежений жайворонок, зранку на ногах. Виконує нескінченні матусині прохання стосовно приготувань.

      Минув лише тиждень, як вселилися до багатоповерхівки. Деякі речі ще й досі не розібрані. Всюди нагромадження вузлів або коробок, повних чи порожніх. Всупереч частковому розгардіяшу, батьки наполягли поєднати, з метою заощадження грошей, святкування родинного новосілля з дитячими іменинами.

      Хоча, з якими «дитячими»? З гостей присутні тільки «фазендна» сусідка та троє дорослих чоловіків, татусевих колег із підприємства. Звісно ж, і тітка Ніна, котра долучатиметься найближчим часом.

      Кімната Дарини, простора та світла, допоки є єдиною, де перебувати досить затишно. Весь попередній час її примхлива власниця витратила саме на прибирання, у купі зі прискіпливим облаштуванням.

      З вікна добре видніється Палац Культури «Заводський», другий за значущістю в районі. Точніше, його зворотна частина або внутрішнє подвір’я. Трохи далі можна розгледіти дах гімназії, що ховається за верхівками дерев.

      На підвіконні, згідно з бажанням дитини, господарює Джек, такий собі відважний охоронець. Витріщається оченятами, пухнастий і привабливий. Мовчазно відданий та дуже-дуже ріднесенький, м’який іграшковий песик. Шматочок минулого, «нетутешній», невитравний уламок. З коренем вирваний «аркуш пам’яті», невтішний та несамовито благущий о поверненні до страшенно далекої, на кшталт Сомніатору, але невимовно бажаної вулиці Музичної.

      Телефона в новій оселі наразі немає. Надію здобути хіба що змогу час від часу почувати голос Дмитрика, коли той незабаром повернеться з Києва, майже втрачено. Отож, кому вона тепер потрібна, норовиста дикунка, винахідлива шибайголова, очкасте чудовисько?

      — Не засмучуйся, Джеку, — скориставшись вільною миттю заради відпочинку, дівчинка подумки звертається до іграшкового собаки, — мерзотно, згодна з тобою. Доводиться зображати веселощі, і нікуди не дінешся. Ненавиджу це лицедійство. Всміхатися і удавати, начебто подобається безглузде святкування невідомо чого? Новосілля? Хіба ж радість? Ймовірніше, катастрофа. Дня народження? Ще гірше. Вибач, любий друже. Піду, бо у двері дзвонять. Напевно, тітка моя приперлася. Без подарунка, як завжди?

      — Будь розумницею, слухайся батьків. Ти в нас красуня неперевершена, — безсоромно випорожнюється дієсловами та епітетами Нінка, — вітаю від щирого серця. На жаль, нічого не встигаю зі своїм відділом кадрів. Поспішала до вас, тому подарунок залишається за мною. Не востаннє бачимося? Так, Даринко?

      З кухні метушливо висувається мати:

      — Нехай, за іншим разом. Проходь, Ніночко. Дар’є, свого букета до вази віднеси. Та й води не забудь додати, звісно.

      — Дякую, тітонько, — потайки радіючи можливості перервати словесний пронос родички, дівча хапає квіти й біжить виконувати наказ, після чого лине до кухні, щоб тимчасово відокремитися від дорослих.

      — Пробачте, але «за іншим разом» це коли? Ані іграшок тобі, ані подарунків, — ледве чутно бурчить під ніс, — он, сусідка з дачі теж привітаннями з букетом обмежилась. А татусеві мугиряки й на таке не спромоглися. У чому свято, кажіть? Нінка третій рік поспіль муркоче традиційне «подарунок за мною», «подарунок за мною». Цікаво, у якому тисячолітті? Хіба не можна обійтися без отих обіцянок? Було б не так прикро, як на мене. А головне, чесно.

      — Даринко! — кличе матуся.

      Покірно йде до своєї кімнати, у якій поступово розгортається доросла «пиятика», чому і виникла потреба в залученні «винуватця урочистості». Про це, власне, свідчить щойно розпочата пляшка горілки. Нінці натомість пропонується спробувати бурливе шампанське. Звучить нікчемний тост на честь Дар’ї.

      Дівчинка, вводячи в оману гостей, доволі майстерно імітує зовнішністю, що шалено щаслива й у захваті. А насправді, таємно від присутніх, із впевнено зростальною огидою сумно глузує сама із себе:

      — Сміх без причини, як то кажуть, ознака артистичного таланту і творчої обдарованості, чи не так?

      Однак кричущий брак апетиту, попри смачне частування, красномовно сповіщає навколишньому оточенню реальний стан речей. Усвідомивши «недолік», Запорізька стрімко підлаштовується:

      — Мушу, хоч трохи, в тарілці поколупатися. Нехай вважають, що в мене все гаразд, — починає виделкою дрібно та надто повільно шматувати котлету.

      У центрі стола пихато красуються коробки цукерок «Пташине молоко» і «П’яна вишня». Безумовно, гордість родини. Придбані завдяки залученню «корисних зв’язків» у профкомі підприємства, позаяк магазинні прилавки зазвичай стабільно порожні. Останнім часом, щоправда, спостерігається збільшення продажу закордонних снікерсів через активність «човнярів», що системно курсують між Московією та Запоріжжям. Але ця барвиста смакота не для будь-яких «жебраків».

      — Скільки можна бузувірські катувати котлету, Запорізька? — зловтішається в потайних думках Дарина, продовжуючи краєм ока заздрісно стежити, як тітка Ніна раз у раз тягає до себе в рот цукерку за цукеркою, — от тварюко, поки до останньої не зжере, то й не заспокоїться. А мені суворо заборонено. Матуся попередила, що матиму змогу спробувати лиш після остаточного випроводжання гостей.