# 1–10

Розділ десятий

Разюча звістка

1994 рік, на початку серпня,

Музична, 13

      Прокинувшись о дев’ятій, Дарина ніжиться в ліжку, не поспішаючи підводитись. Чарівне літо, на жаль, рано чи пізно закінчиться. Треба відпочивати якомога краще, перш ніж вимушено долучатимешся нудотного навчання.

      Дмитрик наразі в Києві, відвідує нову родину свого батька та жадану обсерваторію. Повернеться лише під «Перший Дзвоник». Отже, можна валятися під простирадлом, скільки заманеться.

      У сусідній кімнаті, попри вихідний день, спостерігається підозріла метушня. Батьки, після коротенької телефонної розмови із кимось, захоплено тішаться райдужними очікуваннями. Крізь товсту стіну Запорізька не в змозі розібрати слів, однак доволі гарно відчуває святкову інтонацію, що відтепер переважає.

      Усе ж таки підвівшись, змінює нічну піжаму на вуличне «прогулянкове платтячко»:

      — Поки спека не посилилась, вирушаймо до подвір’я, мабуть. Почнемо, як зазвичай.

      Переконавшись у відсутності спостерігачів, тихенько крадеться коридором до тієї кімнати, у якій мешкала бабуся. Жодного ранку не минало, аби Дарина не виконувала цей потаємний, ретельно приховуваний від усього світу, ритуал. Він виник досить спонтанно, ще п’ять років тому, і полягає в необхідності перевірити, чи не з’явилася, завдяки неймовірному чуду, упродовж ночі близька людина.

      Звісно, дівчинка неодноразово ходила з батьками до місця поховання бабусі на міському цвинтарі, розташованому за кілька кварталів від перехрестя вулиці Музичної та вулиці Юності. Але терпляче очікування на нерозсудливо анонсоване матусею повернення Єлизавети Марківни «звідти», або додому після «безглуздого переїзду», без будь-якої суперечності дивно поєдналося в дитячому розумінні з наявністю цілком реального та протверезного кладовища поблизу.

      Дитина фізично бачила очима, куди насправді потрапила бабуся, проте свідомість категорично відмовилася це приймати, вигадуючи й відновлюючи в мисленні неймовірні «виправдання». Заради хиткої надії, котра попри «залізну» логіку не погоджується щодо факту існування безжальної смерті.

      Прямуючи згодом повз батьківської кімнати до зовнішніх дверей, Запорізька чує:

      — Йди-но до нас, Дар’є. Дещо гарнюсіньке почуєш.

      Дівча дотепно запитує:

      — Невже школу скасували назавжди?

      — Можна вважати, — підозріло погоджується Валентина Степанівна.

      — Кажіть, — зацікавлено всміхається Дарина.

      — Вітаю, бо ми, нарешті, здобули ордер із вельми досконалим варіантом. Щойно зателефонували з профкому й підтвердили попередньо надану інформацію. Плануємо десь за два тижні переселитися до багатоповерхівки в Заводському районі.

      Запорізька лупає очима, ніяк не реагуючи. Валентина Степанівна вголос шукає додаткові плюси:

      — Уяви, Дар’є, татові відтепер до підприємства їздити значно ближче, та і взагалі, позбудемося небезпечного сусідства із цвинтарем. А на тебе чекає видатна гімназія номер сорок шість. Теж не доведеться плентатися щодня хтозна-куди, оскільки розташована зовсім поряд. До початку навчального року спокійно встигаємо переоформити документи.

      Усмішка залишає обличчя дівчинки:

      — Стривай, мамо. А бабуся? Повернеться до нашої хати, а туточки нікого нема? То як же їй тоді нас відшукувати?

      Батьки не очікували на подібну реакцію. Дарина щосекунди скаженіє все сильніше:

      — Залишити Дмитрика наодинці, у непередбачуваному космосі? Чи розумієте, га? На самоті, та поряд із мерзенним Глібом? А що станеться з експедицією до Сомніатору, після відвертої зради, чуєте?

      У дівчиська миттєво бризкають сльози, і вона ображено вигукує:

      — Навіщо він мені всрався, отой ваш клятий Заводський район?

      Валентина Степанівна намагається вчасно приборкати ситуацію:

      — Заведеш собі нових друзів. Дмитрик твій також нікуди не дінеться. Зустрінетесь із часом у середмісті, якщо скучатимеш за спілкуванням.

      Перемкнувшись на прагматичні думки, зверхньо керує:

      — Ляльок та дитячої меблі із численним мотлохом, будь ласка, негайно позбудься. Можеш подарувати Тетянці з Лєркою, наприклад, або ще комусь. Вантажівка коштує дорого. Обираємо цінні речі, а все зайве піде на сміття.

      — Добре, зроблю. Але можна, хоча б Джека, прихопити із собою? — розуміючи невідворотність жахливих змін та зусиллям волі подолавши сум’яття, донька приречено прохає, крізь невгамовний плач.

      Батьки переглядаються одне з одним:

      — Так. Джека, що подарувала бабуся, дозволяємо.

тиждень по тому

      Цієї важкої ночі Дарина почувається вкрай погано. Вчергове прокинувшись, засмучено та дуже довго дивиться в темряву подальшої невизначеності. Різнобарвними спалахами блискавок пригадуються бабуся і Дмитрик, постійні сутички з Глібом та розчарування в колишніх подругах із дитсадка, а також перші роки наполегливої шкільної праці.