# 1–07

Розділ сьомий

Спокуслива пропозиція

      — Ти ж не померла? — Дмитрик снігом натирає подрузі щоки, намагаючись привести її до тями.

      Запорізька поступово оживає. Гліб відсутній, а хлопець, котрий щойно врятував дівчинку від передчасної смерті, зовні надто зблід. Він лежить, бо під час відчайдушної, порівняно тривалої бійки, схоже, теж зазнав серйозних пошкоджень.

      — Здається, ногу зламав. Неможливо поворухнутись. Ледве доповз до тебе.

      — А де подівся свинячий окіст?

      — Втік. Страшенно злякався, коли допер, що подія обов’язково матиме наслідки. Відразу ж злився, паскудник.

      Дівча підводиться, зусиллям волі долаючи запаморочення:

      — Зачекай, ріднесенький, щось неодмінно вдіємо. Негайно забираймося звідси. До шпиталю, бойові рани заліковувати. Ти його таки переміг, цю свинячу падлюку, хоч він і старший за нас на два роки.

      Озирнувшись навкруги, помічає Тетяну з Валерією, що розважаються на гірці.

      — Я зараз, Дмитрику. Декого покличу. Допомога не заважатиме.

      Зробивши лише крок, ледве утримується на ногах. Тіло жбурляє на всі боки. Наполегливо бубонить:

      — Друг чекає на допомогу. Наразі не час для спочивання.

      Завзято рухається до обраної мети:

      — Дівки, яке щастя, що ви туточки опинились. Лєрко, Тетяно, ходімо зі мною.

      — Дивись, Лєрко. Запорізька до нас із неба злетіла. Ні тобі «здрастуйте», або хоча б «як ваші справи»? Одразу ж керувати.

      — У своєму репертуарі, Таню. Анітрохи не змінилася, опісля садка, — підтримує дотепні жарти Валерія.

      — А кажуть, що люди начебто з роками мудріють. Мабуть, стосується не всіх? — Тетяна підморгує Валерії.

      — Не розумієте? Дмитрик ногу зламав. Треба якнайшвидше дістатися лікарні, — наголошує Дарина.

      — П’ять хвилин, як прийшли. І що, усе кидати? Невідомо через кого?

      — Як це «невідомо через кого»? Ви що, втратили пам’ять? Чи засліпли? Сто разів у садочку на нього вказувала, у паралельній групі.

      — То й що? Чи мало кого ти нам тоді демонструвала? Так, Лєрко? Сама й займайся своїм Дмитриком, коли безглуздо закохалася. Але навіщо він тобі здався, покалічений? Пішли краще кататись.

      — Зрозуміло. Дурепи були, дурепи залишились. Грайтеся до всирачки, скільки влізе. Відтепер не заважатиму.

      — Погляньте, яка. Ще й ображає. Чула, Лєрко?

      — Може, справді треба долучитись? Хоча не люблю я хлопців торкатися. З ними завжди проблеми, — додає Валерія.

      — І правильно. З'їжджаймо ще разочок?

      Більш не дослухаючись відмовок колишніх подружок, Запорізька шкандибає назад, до друга:

      — Дмитрику, погана новина. Підтримки не надійде. У цих тупих дівок остаточно мізки випарувалися. Ще за часів садочка мала добрячу підозру. Не казала нікому, бо соромилася.

      — Чому?

      — Оскільки я теж дівча. Тобто, чисто тілесно.

      — Що робитимемо з ногою?

      — Ось дивись, маємо санчата. Спробуємо тебе укласти на них, і тоді разом вирушаймо до шпиталю.

      — Не впевнений, чи вийде.

      — Вийде. Благаю, друже, ну ж бо! Беремося?

      — Нога німіє.

      — Крижаний сніг, імовірно, впливає.

      За кілька хвилин обережної метушні та криків від болю хлопчик опиняється на санках.

      — Молодець, Дмитрику. Додому дістанемося, «Швидку» викликатимемо.

      Дарина хапається за мотузку, щоб тягнути санки. Ухил крутий, а сніг глибокий. Слабких дівочих сил, та ще й після непритомності, виявляється замало. Пробує штовхати санки ззаду. Знову не виходить.

      — Повна нікчемність. Нічого не вмію, навіть пораненого друга до шпиталю доставити не в змозі. Кому я така потрібна, безпорадна й ні на що не придатна? Нема від мене користі людству, — захлинається в гірких сльозах майже зневірене дівча

      — Надалі не кажи ніколи таких непринадних дурниць, Дар’є. Завжди потрібно боротися або до перемоги, або до остаточної загибелі. Пригадуєш незаперечні слова одного видатного підкорювача космосу і витривалого щодо труднощів астронавта?

      — Так, мій капітане.

      — Прибери шмарклі негайно. Ти, Запорізька, взагалі незламна, бо дуже вперта й недосяжно невгамовна.

      Хоча Дарина перебуває в стані часткової розгубленості, однак її думки миготять швидше за будь-коли, значно посилені природним хвилюванням і загострені почуттям відповідальності за ситуацію, що склалася, котру треба терміново вирішувати. Усе покладено лише на неї. І надії, і спроможність чинити спротив у випадку такої потреби, і здатність до стратегічних змін стосовно обрання чогось конкретного, з усієї безлічі недосконалих варіантів. Первинний короткочасний параліч минає, повертаючи дитині здатність до активних дій.