# 1–06

Розділ шостий

Своєчасна допомога

наступного дня,

упродовж перерви

      Усамітнившись з Дмитриком у кутку шкільного коридору, Дарина іронічно переповідає про свої лікарняні пригоди та вчорашні надмірні хвилювання, пов’язані з тим, чи не відправлятимуть її до інтернату або, ще гірше, до психдиспансеру.

      Хлопець уважно вислуховує подружку, не втручаючись до розповіді й навіть майже без сміху, на відміну від самої дівчинки, яка задоволено регоче всією розмовою.

      Особливо малюка цікавить епізод із перебуванням у величній залі, де репетирує «дратівливий» оркестр. Він прохає надати найдрібніші подробиці, а потім несподівано пропонує:

      — А ти ніколи не намагалася їм керувати?

      — Оркестром? Це як?

      — Спробуй перетворитися на диригента.

      — Уві сні? Ти серйозно?

      — Нехай музикують разом, а не що кому заманеться. Бо це ж твоя голова, а не чиясь інша, так?

      — Але ж я, взагалі-то, не диригент?

      — А ти однаково спробуй.

      — Надто ексклюзивне запровадження, чесно. Навіть для тебе, Дмитрику.

      — Кажу, треба  намагатися впливати на мікрокосмос, котрий панує всередині.

      Зрозумівши, що хлопець зовсім не жартує, Дарина погоджується:

      — Добре, мій капітане. Прийнято до виконання.

      Відтоді, перш ніж засинати, Запорізька в ліжку щовечора старанно лепече пошепки, ніби заспокійливу буддійську мантру або цілющу християнську молитву:

      — Я диригент, це моя власна голова. Хай гратимуть лише гуртом, оті кляті поганці, а не хаотично.

Музична, 13,

кілька днів по тому,

глибокої ночі

      Уже знайомі двері, що містять табличку з позолоченими літерами, цього разу необережно залишені не зачиненими.

      — Даремно ви такі безвідповідальні, — не гаючи часу, Запорізька стрімко влітає до величної зали.

      Незадоволено скривившись від неприємно гучного впливу невпорядкованих звуків, не пов’язаних між собою, вперто прямує до центру сцени. Оркестранти й далі зосереджено репетирують, хоча поодинокі зупиняються. Їхні погляди містять жартівливу зневагу:

      — Що воно тут втратило, це «мале»?

      Миттєво пригадується смердючий негідник Гліб, що теж постійно обзиває її цим огидним, принизливим слівцем.

      Запорізька наче скаженіє:

      — Негайно замовкніть!

      Ще більше інструменталістів здивовано звертає увагу на дівчинку, яка посилює свою лють.

      — Припиніть, кажу, порожнє безладдя. Досить байдикувати. Я Дар’я Запорізька, чуєте? Або заграйте гуртом за ретельно складеними нотами, або пішли геть. Під три чорти з моєї голови, зрозуміли?

      Величну залу нарешті поглинає довгоочікувана тиша. Оркестр, у купі зі всіма інструменталістами, без жодного винятку, цілковито дивиться на збентежену гостю, що намагається щось довести та встановлює якісь дивні, новітні правила.

      — Відтепер саме я туточки диригент, у своєму мозку. Оскільки Дар’я Запорізька вам ніяке не «мале», второпали?

      Музиканти слухняно й у повній тиші схиляються над пюпітрами. Квапливо гортають наявну партитуру до першої сторінки та в очікуванні подальшого керування поважно дивляться на свого самозваного диригента.

      — Вгамувались, нарешті?

      — Так, пані Даринко. Вибачте, надалі не заважаймо.

      Трохи попереду оркестру, на піднесеній ділянці яскраво підсвіченого святковими барвами подіуму, цілеспрямовано відокремленого суто для соліста, чомусь залишається вільний простір. Поряд на стільці лежить струнно-смичковий інструмент.

      — А де тиняється оцей телепень? — Запорізька скептично вказує на зайву скрипку, маючи на увазі відсутнього виконавця.

      Приваблива «гралка» помітно відрізняється серйозним віком, а з правого боку ще й особливою «подряпиною», у вигляді хвилястої лінії.

      Музиканти переглядаються одне з одним. Ніхто не наважується надати відповідь.

      — Чому мовчимо, йолопи? Кажу, де воно зараз вештається, оте рідкісне диво?

      Хтось з оркестрантів обережно, з ввічливістю та тендітною обачністю, загадково мружиться: