# 1–05

Розділ п’ятий

Цікава пацієнтка

восени 1991 року

      — Дивне приміщення. Палац якійсь чи печера? Але краса незрівнянна, це точно. Ніколи й ніде такої вишуканості не бачила. Якби не мерзотні звуки, що долинають крізь оті двері, було б, напевне, ідеально.

      Бажаючи розгледіти напис на табличці, Запорізька сунеться до зачиненої аудиторії. Наблизившись впритул, читає:

Службовий вхід

      — Краще б повідомили, куди саме, — незадоволено бурчить. Відразу, перш ніж наважитись увійти всередину, помічає додаткове пояснення, зроблене маленькими, позолоченими літерами:

«Оркестр Нечуваних Гармоній»,

головна концертна студія

      Смикає ручку. Бурхлива какофонія значно посилюється.

      — Йой, матінко, невже потрапила до суцільного лігва жахливого знущання? Ось тоді не ображайтеся, бузувіри, оскільки зараз точно діставатиме на горіхи. Згідно з домовленістю, як то кажуть.

      Виявляється, що це зовсім не аудиторія, а блискавична сцена просторої, незрівнянно величної зали. Повсюди панує шалене світло, котре вичавлює з твого мозку будь-яку темряву, всілякі сумління щодо попередніх тривог, дріб’язкових образ та безпідставного смутку, або морок невчасно чи недбало втраченої надії.

      Зала порожня від глядачів, однак численні музиканти симфонічного оркестру завбачливо вдягнені в класичні фраки, чи в якесь інше, достатньо урочисте, вбрання, немов на честь важливої події чи офіційного заходу. Перебуваючи гуртом на яскравій сцені, кожен інструменталіст чомусь зосереджено репетирує лише свою окрему партію, що і створює загальний хаос та гучне звукове безладдя, вкрай огидне для маленької дівчинки.

      — От вони, поганці, де мешкають. Джерело моїх невпинних мук, цей клятий оркестр, — збуджено бурмоче Дарина та прокидається.

      Страшенний головний біль останнім часом майже щоранку докучає Запорізькій, зазвичай у купі зі звуковим, неймовірно знущальним і непереборним тиском.

      Дівчинка сідає в ліжку та скиглить у розпачі.

      До кімнати заходить Валентина Степанівна:

      — Знову той дикунський «оркестр»?

      — Так, — дратується дитина.

      — Завтра візьму, мабуть, день за свій кошт. Підемо до лікарні. На обстеження. Пізніше зателефоную співробітниці, бо має гарного спеціаліста в цій галузі.

      — У якій «цій»? Кажи конкретніше.

      Матуся намагається відшукати щадні слова, проте чуйно впоратися з потребою, яка раптово виникла, аж ніяк не вдається:

      — Щодо проблем із головою.

      Запорізька ображено реагує:

      — Я до психіатра не піду, мамо. Заздалегідь попереджаю, бо я ж ніяка не психопатка.

      — Погляньте, як заспівала. А зухвалі бійки влаштовувати тобі й досі подобається?

      — Чи я винна, що смердючий Гліб постійно чіпляється?

      — Мені набридли твої плаксиві стогнання. Виправлятимемо становище.

      — Я категорично не згодна щодо лікарні.

      — Тоді відправимо до інтернату. Для непоправних забіяк. Тож обмірковуй, що тобі більш до вподоби.

      — Хіба ж такі страхітні заклади десь є? Вигадуєш, мамо. Але я взагалі не хочу в інтернат, у будь-який.

      — Ти ба, в лікарню «не хочу», в інтернат також «не хочу», долати щоночі оркестр у голові знов таки «не хочу», і бійки залишати теж «не хочу». «Принцеса Нехочуха» прямо. Збирайся, кажу.

      — До психіатру?

      Ще сильніше розлютившись, дівча зловтішно додає:

      — Чи одразу складати валізу до дитячої в’язниці?

      — Поки що до школи. Міцного чаю зробити? Наче вчора трохи допоміг.

      — Можна, якщо встигатимемо.

      — Часу вдосталь, Дарино. Горенько ти моє цілковите.

три тижні по тому,

обласна лікарня поряд міського аеропорту

      Завідувач відділення, втомлений лікар-чоловік, потрапити до якого коштувало чималих зусиль, врешті-решт кидає на стіл медичну картку попередніх обстежень та аналізів, про всяк випадок переглянуту наново:

      — Зрозуміло, тож підіб’ємо підсумки, — повертається до свого власного зошита зі щойно зробленими примітками.