# 1–04

Розділ четвертий

Крим і рим

того ж дня,

шкільна їдальня

      Обідати в бурхливому колі безлічі нових знайомих та однолітків досить незвично. Занепокоєння щодо надання квітів уже позаду й майже викреслене з пам’яті. Велика перерва скороченого в першокласників навчального дня цілком присвячена харчуванню.

      Дмитрик оглядає приміщення їдальні:

      — З тобою вдвох, як бульдозер у балеті, Запорізька. Відразу ж впадаємо у вічі. Поглянь-но навкруги. Дівчатка та хлопці скрізь окремо. І лише ми нерозлучні, немов сіамські близнюки.

      Дарина гучно пирхає:

      — Відповідати чужим шаблонам та кліше навіть і не збираюсь. Кидати дружбу через сторонні очікування? Воно мені треба? Хіба ж я винна, що хтось ганебно звик до відвертих дивацтв?

      — Перепрошую, але, мабуть, це суто в нас із тобою рідкісні дива, а не в усіх інших.

      — Ти мені друг взагалі?

      — Друг.

      — А я тобі?

      — Звісно.

      — Чудово. Пішли вони до дідька, мавпоподібні копіювачі. Будемо поряд, кажу. І туточки, і в класі. Ферштейн, Дмитре? Дивися он туди, бо це набагато цікавіше. Невже тістечка передбачені до кожного «комплексного обіду»?

      — Хочеш, своє теж віддам?

      — Чесно?

      — Чесно.

      — І не шкодуватимеш?

      — Заради екіпажу міжпланетної експедиції здатний пожертвувати власним задоволенням.

      — Вирішено. Тримаємось разом. А не то почнеш праворуч-ліворуч тістечками розкидатися, без мого відома. Знаю я тебе, щира людино.

      — Домовились. Головне, щоб ти зі мною не зробила чергове жахіття, як із вантажівкою вранці.

      Запорізька зніяковіло посміхається і показово, ніби зверхньо, погрожує пальцем:

      — Не здумай порушувати мої ретельні інструкції та суворі заборони, хлопче! Запам’ятав? Дістанеш на горіхи, коли хоч трохи ризикнеш знехтувати застереженням.

      Друзі регочуть.

      — Сідаймо зручніше, любі, — дбайливо керує вчителька, — та починаємо їсти. За хвилину повернусь, і хліба принесу додатково. В жодному разі не бешкетувати, добре?

      Малюки хапаються за наряддя. Галас поступово стихає. У пошуках працівників кухні вчителька, задля економії часу, користується службовими дверима, втрачаючи з поля зору слухняних, на її думку, першокласників.

      Дарина та Дмитрик сидять навпроти одне одного. Беруться за смачний український борщ.

      — Кого я бачу? Мілкота доєдналася? Та ще й із неодмінним залицяльником? — чує Запорізька в себе за спиною мерзенний голос, котрий завжди спричиняє хіба що сплеск неприємних спогадів та огиди:

      — Знову приставучий Гліб? Набрид аж до нудоти. Щодня терпіти в школі його збочені домагання? Тільки не це, будь ласочка, тільки не це, — шалено миготять думки.

      Апетит миттєво зникає, а споганений настрій спонукає наново починати знічуватися. Однак дівчинка не втрачає надії виправити хитке становище. Вперто намагається обдурити власну свідомість, щоб навмисно відтворити поведінкою в зовнішності, нібито вона не відчуває ніякої загрози.

      Очманілий від безкарності Гліб цілковито зосереджується на цькуванні малечі, тимчасово покинутої вчителькою:

      — Маємо приголомшливу новину. Ромео та Джульєтта змінили пісочницю. Тарілочки відтепер не пластмасові? І смачненькі страви, замість багнюки? Запашний борщик та солодощі на додачу?

      Спітніла фізіономія жирненького третьокласника розпливається в нахабній посмішці:

      — А чому овочевого вінегрету не передбачено? Як же так? Треба виправляти серйозний недолік. Доведеться скористатися підручними матеріалами. Візьмемо чудові ласощі та змішаємо з рідиною. А що ж вийде в результаті? Може, саме жаданий вінегрет?

      Гліб задоволено підхоплює в Дарини зі склянки з компотом її апетитне тістечко та одразу кидає Дмитрикові в тарілку з гарячим борщем. Бризки розлітаються на всі боки й потрапляють першокласнику на святкову білу сорочку.

      — Солодощами треба ділитися, Запорізька. Швиденько кажи, чи подобається тобі моє вдосконалення? Нехай наречений із надлишком нагодується твоєю світлою любов’ю. Ти ж не проти, мале? До речі, гарний човен вийшов. Не гірше, ніж у калюжі на подвір’ї, так?

      Розгублений від обурення та несподіванки, Дмитрик ковтає сльози. За допомогою серветки намагається позбутися невтішної великої плями на сорочці, що стрімко поширюється.