# 1–03

Розділ третій

Виробник снів

1 вересня 1991 року,

Музична, 13

      — Ворушися квапливіше, — підганяє Дарину Валентина Степанівна.

    — А чи можна обійтися без букета, мамо?

    — Здоровенькі були! Що за позачергова примха? Нахіба тоді я вчора задарма перлася аж до базару, та й обирала найкрасивіші?

    — Як я їх вручатиму, коли нічого не бачу? Взагалі не запам’ятала тієї вчительки, до речі.

    — Пхнеш на лінійці будь-кому з викладачів. Досить перевантажувати мій мозок.

    Валентина Степанівна простягає донці пахучі та зовнішньо бездоганні троянди:

    — Роби із ними, що завгодно, аби додому вертатись уже без квітів.

    — Жодної поблажливості до чималих людських страждань? Дякую за брак співчуття, мамо. Господи, знову вляпалася в пригоди? Що ж воно коїться таке, зрештою? — ниє Запорізька, демонструючи зіпсований настрій.

    Матуся востаннє оглядає дитину:

    — Настав час вирушати. Твій улюблений Дмитрик із батьками, напевно, зачекалися вже на перехресті. Нічого не забула?

    — Втомилася перевіряти.

    — Окуляри?

    — Приховані до портфеля.

    — От і вдягла б одразу.

    — Ганьбитися перед усіма, так? Прізвисько вигадають якесь образливе, першого ж дня. «Хвора на очі» або «сліпе теля». Чи, скажімо, «збільшувальне скло в ошатній спідниці». Воно мені треба?

    — Як знаєш. Вирішуй самостійно.

    — Чудово.

на перетині з вулицею Юності

    — Доброго ранку, друже. Негайно віддай портфель, — Дмитрик тягне руку назустріч.

    — Навіщо? Адже зовсім не важкий.

    — Бо ти дівчинка.

    — То й що?

    — Коли волочить хлопець, почуватимешся набагато комфортніше?

    — З’ясуємо. Тримай-но, кавалере.

    — Обійдемося без отієї дурненької «кавалерії». Гаразд, Запорізька? У нашому випадку краще використовувати почесне та стовідсотково виправдане «друг».

    — Пробач, трапилося маленьке непорозуміння. «Друг», звісно. Куди б квіточки прилаштувати, до повного щастя? Чи маєш порадити щось гідне, мій досліднику довкілля?

    — Гарний букет. Чому незадоволена та мрієш позбутися? --- дивується Дмитрик.

    — Справа не в букеті.

    — Кажи вже.

    — Не можу. Соромно.

    — Припиняй знічуватися. Хіба між ліпших друзів існують огидні замовчування? Ми з тобою спільно «Крим і рим» подужаємо. Розповідаймо швиденько, Дар’є. То як же звати підступного ворога, що заважає моєму другові добре почуватися дорогою до школи?

    — Поганий зір. Не бачу нічого, розумієш? Незабаром твій друзяка волочитиме квіточки до сцени та, мабуть, неодмінно потрапить у чергову халепу. Серед купи викладачів своєчасно не відшукає єдиного, котрий потрібен. Очікую на катастрофу, повне жахіття, колапс, ганьбу і глузування.

    — Оце і все?

    — Недостатньо для трагедії?

    — Заспокойся. Ніякого кінця Всесвіту не станеться, зрозуміла? Зі мною підеш, аж до тієї вчительки впритул.

    Дарина вагається. Хлопець запевняє дівчисько у власній підтримці:

    — Будь-яку помилку виключено. Не переймайся через дрібниці. Віддаси квіточки туди, куди треба, гарантую. Ми вчимося разом, пам’ятаєш? В одному класі. І вчителька в обох та ж сама, згадала?

    — А і справді…

    — Телепень.

    — Альо, без образ, будь ласочка.

    — До першого класу йдемо, Запорізька, навіть не віриться. Лише вчора в пісочку колупалися і бавилися пустощами, а зараз справжнісінькі учні.

    Дітлахи навмисно прискорюють рух. Усамітнюються завдяки відстані, що утворилася між ними та дорослими, які плентаються десь позаду. Відтепер у спілкуванні можна спокійнісінько залучати щиру відвертість.

    — Про що зараз думаєш? Турбуєшся щодо навчання? — цікавиться Даринка, помітивши в погляді хлопця дивну занепокоєність.

    — Анітрохи. Вчитимемося, як усі.

    — Тоді, в чому річ? Розповіси?

    — Величезна таємниця, домовились?