# 1–02

Розділ другий

Спадщина, що дорожча за золото

кілька місяців по тому,

дитячий гральний майданчик

      — Дар’є, негайно облиш! — чутно суворе застереження.

    Дмитрик посилено тре очі. У цю хвилину він вимушено перебуває поза відчайдушного протистояння кривднику, гордовитому Глібу. Єлизавета Марківна, бабуся Дарини, що тихенько відпочивала на лавці, своєчасно підбігає до пісочниці та перехоплює онуку за лікоть. Запорізька вперто чинить опір. Намагається кинути в Гліба набраним піском:

    — Чіпає всіх, псує настрій, заважає грати, — категорично не погоджується з втручанням дорослих у її спротив. Обурено шукає можливості втілити невідворотне покарання і помститися за друга, якого щойно виведено з ладу:

    — Ми навіть пальцем не торкалися, а він лізе й лізе, лізе й лізе. Дмитрика почав нізащо ображати й пісок кинув першим у обличчя. Йому дозволяється бешкетувати, а мені не можна?

    Звертаючись уже до хлопця, який на два роки старший за неї, Запорізька шипить:

    — Пішов до дідька лисого із нашої пісочниці. Під три чорти, і там господарюй, скільки заманеться.

    — Дарино, припини, — підвищує голос бабуся. Дивлячись на Гліба, з докором вичитує хлопця:

    — Глібе, ти ж доросліший? До школи ходиш, мабуть. А вибачення просити вмієш?

    Хлопець у відповідь невиразно щось бурмоче собі під ніс.

    — Навіщо мені оті відмовки? Нехай спочатку товаришувати навчиться, перш ніж линути до чужої зграї, — не вгамовується дівча.

    — Дар’є, ти йдеш звідси. Бери відерце та лопатку. Заспокоїшся, тоді знову повернемося. А наразі покарана. Сидітимеш у будинку, я сказала.

    — Як таке можливе? За що? — обурюється Дарина, — Хіба ж обороняти друзів якийсь злочин?

    — Побалакаємо пізніше.

    Запорізька, позбувшись піску, хапається за іграшки. Ледве стримується, щоб не розревітися:

    — Це неправильно, бабусю. Несправедливо.

    Теліпаючи в напрямку Музичної вулиці, чує кинуте Глібом, із сарказмом та ненавистю:

    — Ще побачимось.

    Єлизавета Марківна з онукою обертаються. Гліб терміново залишає дитячий майданчик.

    Вдома Дарина тривалий час миє руки та обличчя в теплій воді, втрачаючи зовнішню агресію, що накопичилася через Гліба. Лише зсередини вирують залишки почуття образи:

    — Чому улюблена бабуся запобігла побиттю мерзотника?

    Щоб здобути нехай не фізичну, а хоча б моральну перемогу над Глібом, плентається до кімнати Єлизавети Марківни:

    — Ти на чиєму боці, бабусю? Якщо дорослим бійки не дозволені, нахіба було втручатися і заважати?

    — Любий Світлячку, сідай-но поруч. Треба дещо обговорити, — Єлизавета Марківна заохочує онуку до сприйняття подальшого навіювання.

    Дівчинка умащується до куточка ліжка:

    — Щось цікаве розповіси?

    — Так, красуне. У навколишньому світі, серед звичайних його мешканців, іноді зустрічаються живі творіння з дуже рідкісною, дивовижною спроможністю.

    — Якою саме?

    — Вони здатні випромінювати світло.

    — Немов ліхтарики та побутова електрика?

    — Краще оберемо порівняння зі світлячками, на кшталт тебе.

    — Вражаєш, бабусю.

    Єлизавета Марківна не поспішає. Надважливий життєвий урок треба викарбувати у свідомості дитини якомога глибше:

    — Цей дар зветься біолюмінесценцією. Властивий деяким рибам і медузам, комахам і грибам.

    — А навіщо вони світяться? Від нудьги?

    — Короткохвостий кальмар, наприклад, залучаючи подібні хитрощі, ховається від хижаків, якщо вони чимось погрожують.

    Запорізька мружиться, подумки створюючи відповідну картинку у своїй уяві. Бабуся наполягає:

    — Використовує світло для захисту, розумієш? Замість багнюки або піску.

    — Рятівна протиотрута, щоби позбавитися покидьків? Невже і справді можна потужно оборонятися, оминаючи бійку?

    — В тому і є перевага. В унікальному вмінні світитися. Коли узбережжя сповнюється неймовірним сяйвом, трапляється величне, приголомшливе видовище. Тим, хто спостерігає, красуне, це надає непідробну радість, яка природно стає найміцнішим захистом усім правдивим «світлячкам». А кидатися щодня багнюкою або створювати додатковий бруд чи, скажімо, примножувати сміття, мій милий Світля́че, насправді суцільна слабкість. Аж ніяк не сила.

    — Дуже здивувала, бабусю. А як щодо відновлення справедливості? Хижака неодмінно треба покарати, чи не так?

    — Погодь, люба. Чому того недолугого хлопця тягне до вашої пісочниці? Як вважаєш?