Вітрик

Карина переживала відчуття крайнього відчаю. Рятувало лише одне — в кишені її руку зігрівав особливий камінець. Подарунок від бабусі. Вона навіть дала йому ім’я — Вітрик. Дивним було не тільки це: чомусь не пам’ятала, хто саме зробив їй подарунок — чи це була бабуся Анжела, чи бабуся Марла. Навіть не могла пригадати моменту, коли його отримала. Просто чомусь знала — це спадок від любої бабусі, який дає їй підтримку в тяжку хвилину.

— Вітрику, Вітрику, допоможи, — тяжко зітхнула, потираючи дорогоцінний артефакт.

Коли вона це робила, в уяві дуже виразно зринав образ доброго дорослого чарівника, який брав її за руку і йшов з нею поряд. Супроводжував її в труднощах. З ним нестерпне ставало посильним.

Цього чарівника в своїй уяві також називала Вітриком. Чи може — це не просто її уява? Але так вважати було простіше.

Особливо цінним для Карини було те, що Вітрик міг після того, як важка ситуація вже минула — зайти з нею в це ще раз. Немов би переграти і вийти з тої чи іншої халепи вже з новим станом. Коли вона не могла одразу зметикувати, як краще впоратись, або їй чогось бракувало — його допомога була чимось на кшталт компенсації. Це не виправляло всього, але повертало відчуття контролю. Допомагало видихнути.

Міра Голд

Подобається

#1410 в Фентезі
#737 в Сучасна проза

У тексті є: психологічна гра, фентезійний світ, подолання перешкод

Відредаговано: 31.01.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись