Втрата

Де моя муза? Цілий день вчора на неї чекав. Якось вона пішла, вийшла опівночі у двері, але пообіцяла, що обов'язково повернеться. Сьогодні вже другий день пішов. Починаю хвилюватися. Куди вона могла повіятись? Може забула про мене? Я, як люблячий коханець, уже почав думати найгірше. Параноїдальні версії, щодо її відсутності: вона летіла до мене на всіх парах, виконуючи обіцянку повернутися. Та, ось, перебігала дорогу на “зебрі” і, о, Господи! потрапила під колеса BMW x6, якогось у гівняку п'яного мажора. Він її, бідолашну, просто не помітив. А для чого йому муза? Йому й так добре. От він, сіромаха безталанна, от він і наїхав на мою бідолашку.

Думав підняти слухавку, щоб розбудити всіх паталогоанатомів у місті: “У мене муза пропала. Вона, часом, не у вас?”, але вчасно згадав — її ж ніхто окрім мене побачити не годен. Єдина відповідь, яку я міг почути, звучала б приблизно так: “Іди проспися, придурок! І не дзвони сюди більше!”. Довелось покласти телефон, не натиснувши жодної кнопки.

Отже, якщо вона й потрапила під колеса, то здихає десь на узбіччі, ніким не помічена. Шкода. Як же я тепер без неї?

Наступна версія ще гірша за попередню: Муза кубіта примхлива. Я міг її не задовільнити, як автор. Воно й не дивно: досвіду малувато. Вона розчарувалася в молодому авторі. Покинула мене і тепер шукає того хто міг би як слід її вграти. Знаю! Знаю в кого — до старого розпусника Винничука пішла. О, вони його люблять. Згідно соціологічних досліджень, три з чотирьох муз побували у близьких стосунках з ним. Сидить зараз на його квартирі у одних панчішках, цмулить дороге вино і надиктовує другу частину “Весняних ігор...”.

Та вона й думати про мене забула.

Точно по руках пішла! Як пити дати, пішла!

Є варіант, що Юрій Павлович поїхав на відпочинок у Єгипет, чи ще куди-небудь. То ж ця хвойда когось ближче. Може Андруховича розбещує, а може Сергія Жадана спокушає. Щось на вушко нашіптує, зараза.

Потім до мене дійшло: Вона боїться! Або їй не зручно. Ну, звісно! Яка ж коханка прийде додому до чоловіка, коли його дружина з дитино не на дачі? Хіба що якась, абсолютно, безпринципна. Та моя зовсім не така. Вихована панянка, моя Муза.

З цією думкою, я зірвався з місця, зібрав сумку. Поклав туди нетбук, записник, електронну книжку, ручку, ще один записник більшого формату. Схопив гаманець, пачку цигарок. На ходу вигадав якусь зовсім бездарну та малоймовірну причину моєї втечі з дому. Дружина повірила, чи зробила вигляд, що повірила. Скоріше за все — друге. Чмокнула свого брехунця в губи та й відпустила. Дитина зробила “па-па” татові. І я дременув на пошуки своєї безвісти зниклої музи.

В парку “Франка” її не виявилось. Цілу годину просидів на лавочці в нервовому очікуванні. Все марно. Даремно дивився на блимаючий курсор. Даремно палив цигарку за цигаркою. Вона не прийшла. Навіть не торкнулася плеча своїми натхненними пальчиками. Віртуальний листок паперу, як був порожнім так і залишився таким. Окрім легкого запаморочення від інтенсивного куріння, вичікування не принесло результату.

Диву даєшся — як мене смикнуло стати письменником, хоч і, поки що, не відомим? Адже я не можу всидіти довго на одному місці. Завжди кудись мені треба. Я і цього разу не став зраджувати звичці. Встав та й пішов собі. Куди йду? Цього я не міг знати. Тобто — точних координат чортма. Та за декілька кроків, вони, координати, з'явилися спонтанно.

Є чудове кафе напроти обласного управління міліції. “Каприз” називається. Тихе, затишне з постійно ввічливим персоналом. Смачна кухня. Усміхнений бармен протирає келішки. Зовсім мало столиків, здається п'ять. Але то тільки в одному залі. Усього їх три, але туди я не ходжу. Лунає лайтова, не напряжна музичка. Якраз те місце де може бути моя Муза. Сюди то мені й треба.

“Доброго дня” і “доброго дня” у відповідь. Розгортаю нетбук, розкладаю по всьому столику писальне пречиндалля. “Меню потрібне, чи ви вже знаєте?”. Звичайно — я знаю. У таку спеку здалося б зимного пива. Але досвідчений бармен, це чудово розуміє і без мене, просто з ввічливості спитав. Проте сьогодні особливий випадок. Зараз я чекаю на чарівну даму — свою Музу, яка мене покинула. То ж замовляю: одне пиво — це для мене; філіжанку кави — це для неї, якщо прийде. “На когось чекаєте?” - питає бармен. “Еге ж, чекаю. Можна й так сказати” - відповідаю.

Пиво невблаганно закінчується. Бокал сухий. А вона так і не прийшла. Все той же курсор. Він не просто блимає, він насміхається. З досади я випиваю ще й каву. Вона вже холодна і противна. Я напевне якийсь збоченець — тільки збоченець може запивати пиво кавою. Бармен так і подумав, але вигляду не подав. Сервіс.

І знову я мандрую містом. Півлітри світлого весело хлюпочеться в крові. У голові щебечуть підхмелені пташечки, а я намугикую веселого німецького марша.

На моєму шляху опиняється книгарня. Чого б не зайти? Заходжу. Запах забиває памороки: новенькі політури, хрумкий папір, нові та вже відомі автори, літературні генії та повні нездари. Вузькими проходами сновигають симпатичні консультантки в коротеньких спідничках. Книги-книги-книжечки: тверді, м'які; маленькі, великі; з супер-обкладинкою і без; тонкі і товщиною в долоню; українською, англійською, німецькою, польською, російською (найбільше). Моя Муза любить читати. Чому б їй тут не бути?