Розділ 47. Ася

Дратівливе пікання било мої барабанні перетинки. Пік-пік-пік. Та годі вже! Це не був звук будильника — звук надто методичний, але радше якась машина, як у серіалах про службу 911. Ця думка чомусь змусила мій мозок здивуватися і спробувати збагнути, де я перебувала.

Очі підкорятися офіційно відмовлялися, тому я спробувала щастя в інших органів чуття. Нюх відповів прихильним ароматом хлорки й чистого спирту, змішаного з якимись травами. Або я в ідеально вимитому приміщенні на кшталт аквапарку, або в лікарні.

У друге я вірила більше.

Добре, тоді що я тут роблю?

Події минулої ночі пролетіли калейдоскопом, нагадуючи про все — про те, що моя мати вбила Андрієву дружину, про те, що ми втекли з Каєм до Парижа, про те, що Кай… Здається, мої очі все ж почали прокидатися, бо я відчула, як сльози набігли майже миттєво.

Я прокашлялася.

— Асю?

Я знала цей голос! Вії здригнулися, і мене засліпило яскравим світлом лікарняної палати. Бінго, мсьє Пуаро й Шерлок в одному флаконі, я таки розкрила цю справу. Переді мною стояла рудоволоса жінка з настільки переляканим виразом обличчя, що я насилу впізнала в ній свою власну матір.

— Мамо, що ти… — я прохрипіла і спробувала встати, але вона одразу ж кинулася до мене, укладаючи назад.

— Асю, будь ласка, лікар казав, що тобі протипоказано зараз рухатися. Ти вичерпала весь енергетичний запас, ще пощастило, що не загинула на місці.

Мені згадалися останні секунди перед втратою свідомості. Шулам, куля і два заклинання, що летіли у мої груди. І я, яка нічого із цим не робила.

— Шулам? — одними губами запитала я. Говорити було важко, але це було найважливіше, що я хотіла дізнатися.

Чи потрібно мені тікати з країни, закликати раду шаманів, астральну в’язницю, наганяти пронос і золотуху на огидну заздрісну професорку.

— Жива, але під арештом, — коротко кивнула мама. — Її мати ні про що не знала, але з посади її вже усунули.

Мати торкнулася моєї руки — такі холодні й тонкі пальці водили кола кісточками на моїй кисті. Маргарита дивилася на мене з тією тривогою і турботою, яку я чекала від неї все своє життя.

Що ж, занадто пізно. Я відсмикнула руку.

Мама подивилася на це і стиснула губи, але не стала нічого говорити.

— Чому ти не відбила її заклинання? — тихо запитала вона, уважно розглядаючи моє обличчя.

Я відчула себе під мікроскопом.

— Воно було таким слабким, Асю, ти б точно з ним упоралася.

Те, як Маргарита повторювала моє улюблене ім’я Ася, зараз звучало, як наруга. Вона знущалася з моєї квартири у Львові, з мого життя, а зараз почала це робити з моїм ім’ям. Шкода, я не могла встати і вийти, уникаючи присутності цієї жінки поруч.

— Ти хотіла померти?

Я мовчала, не прагнучи заперечувати очевидне. Будь-яке розслідування показало б це — у мені накопичилася енергія, а я нічого не робила, щоб відбити удар. Говорити щось на свій захист зараз було б рівноцінно знущанню з себе ж.

— Асю!

— А що, ти засмутилася, що сама не встигла це зробити? — отруйно кинула я. Слова давалися важко, але я витягала їх, як загноїлу скалку: — треба було закінчити розпочате, скинула б усе на Шулам. Не вийшло?

— Я відбила її заклинання, Асю, — холодно кинула Маргарита, — якби не я…

— Так-так, — злість додала мені енергії, — якби не ти, мене б узагалі не було, ти — всесвітня мати, народжувала мене в муках і криках. А я, недотепо невдячне, ще смію обурюватися! Як же я не подякувала тобі, що ти дружину Андрія вбила?

Маргарита заплющила очі, подумки згадуючи всі прокляття, які вона знала. Принаймні я на обличчі в неї читала саме це. Повільно вона відійшла від ліжка, і попрямувала було до дверей, коли ці самі двері безцеремонно відчинили.

До кімнати зайшов Мортімер. Ще один любитель покривати чужі гріхи.

— Мортімере…, — втомлено кинула мати.

— Ні, вже вибачте, місис Ремі-Г’юм, але це перейшло всі межі. — Він кидав слова гострими лезами. Підійшов до мене впритул і випалив те, що я зовсім не очікувала від нього почути. — Ці люди хотіли позбутися вас, міс Агнесо, але ви були надто сліпі для того, щоб це зрозуміти! Що тоді, що зараз, ваша мати тільки й займалася тим, щоб захищати вас. А ви це не цінуєте!

Маргарита мовчала й дивилася вбік, навмисно уникаючи прямого зорового контакту зі мною. Вона покусувала губи і смикала каблучку на пальці, наче школярка, що провинилася на уроці. Ні, як я, коли очікувала чергової лекції від самої Маргарити.

Така незвична поведінка змусила мене заткнутися. Я перевела погляд на Мортімера, чекаючи на його розповідь.

І він заговорив.

— Ви були безмежно закохані в чоловіка, який перебував у шлюбі, — уже спокійніше говорив дворецький. — Його сполучною ланкою із цим світом була його дружина. Скажіть, міс Агнесо, ви жодного разу не замислювалися, чому за цих засадничих умов він був закоханий у свого медіума? Як вийшло, що в одній людині — вибачте, дусі — поєднувалися дві розбіжності?