Розділ 45. Кай

Стіни миготіли калейдоскопом квітів, а я біг. Уздовж мене розповзалися якісь страшні чорні лози — магія Шулам нітрохи не поступалася енергетичним спалахам Асі. Але я біг. Біг, як ніколи.

Згадалося моє останнє тренування, коли все це сталося. Коли мені було фізично боляче, коли я не міг показати цього. «Усім боляче. Чим я кращий?», — думав я тоді. Завтра могло не настати. Тоді це була маячня, на відміну від зараз.

Весь цей час мене переслідувала Шулам. Ось звідки я пам’ятав її, ось чому її обличчя здалося до біса знайомим. Я бачив її майже на кожному своєму концерті. Кожна фан-зустріч закінчувалася нашою розмовою. Бували дні, коли все проходило мирно — ми просто спілкувалися і фотографувалися. Але бувало, коли Шулам переходила всі межі. Вона плакала, кидалася на мене, виставляла претензії, часто надумані.

Вона дарувала мені збірку віршів, наповнену настільки темними словами, що я навряд чи зміг прочитати кілька сторінок. Мені було моторошно, але здавалося, що всі проходять через такий досвід. Зрештою, це здавалося ціною популярності. Мені потрібно було навчитися спілкуватися навіть із тими, хто мені міг завдавати дискомфорту.

Чи міг я бути собою поруч із такою, як Шулам? Чи міг сказати тверде «ні» під час фан-зустрічей? Навряд чи. Варто було, звісно, з огляду на те, що зараз ця болісно сильна дівчина біжить за мною в спробах зупинити ціною всього. Можливо навіть ціною мого життя.

Я вибіг у коридор, де вперше помітив Бена. Куди далі? Я не дивився, де ми перебували з Асею, а часу на роздумування не було.

— Каю, зупинись! — уже демонічним голосом верещала Шулам. — Ти все не так зрозумів! Ми з ним лише друзі!

Трясця, у мене немає часу сумніватися. Я забіг у ту аудиторію, що була прямо переді мною зі щільно зачиненими дверима. Я міг переплутати кімнати. Якщо смикну ручку і світло бібліотеки не буде на мене литися… Що ж, життя було коротким, але насиченим.

Затишний аромат книг зустрів мене рятівним островом.

— Асю! — прийшла моя черга кричати на всі легені.

Я різким рухом зачинив двері, забарикадував їх стільцями й кинувся до столу професора.

— Що відбувається? — дівчина протерла сонні очі.

— Допоможи! Швидко, Асю, потім запитання! — паніка в моєму голосі спрацювала бездоганно. Дівчина кивнула й миттєво підбігла, щоб допомогти. У звичайний час я б легко пересунув цей стіл, але зараз руки неконтрольовано тремтіли.

Пальці зіскочили, і я боляче вдарився об кут.

— Чорт, чорт, якого… — я лаявся, готовий вдарити ні в чому невинний стіл ногою, але стримувався.

Ася мовчки продовжувала штовхати цю махину до вхідних дверей. За ними вже було чутно шалений стукіт рук Шулам. Вона верещала, кричала — дерев’яні двері трималися, але наскільки довго їх вистачить? Судячи з трісок, що розліталися, — не надовго.

Ми присунули стіл і завмерли, намагаючись перевести подих. Я простягнув Асі мікрофон.

— Що це? — вона насупилася і торкнулася пальцями дерев’яної ручки з маленькою тріщиною.

— Мій мікрофон.

— Той самий?

— Так.

— Як?… — хотіла було запитати Ася, обернулася в бік істеричної Шулам за дверима і махнула головою, — не важливо.

Вона ще була трохи розсіяна після сну — мабуть, вморена нескінченною низкою подій Ася занурилася в настільки глибокий сон, що досі погано усвідомлювала реальність. Її очі бігали з боку в бік, вона постійно хмурилася і легко плескала себе по щоках, щоб швидше оговтатися.

— Я зупиню її, — промовила Ася, заплющуючи очі й концентруючи силу в кінчиках пальців, — в Академії я завжди була сильнішою за неї.

І в цей момент Шулам знову видала той звук. Він був не з нашого світу, ні, це було схоже на рій тисячі монстрів, що скріпили в одному. Пекельний гончак, мешканець гарячих пусток, який тисячі років залишався голодним. Й ось перед ним за бібліотечною барикадою були дві жертви.

Я подивився на двері, Ася теж на мить запнулася. У її очах читалося сум’яття, але вона не давала собі оживити свої страхи.

— Що… довело її до цього? — тихо запитала дівчина, ховаючись за волоссям.

Вона ховала ці емоції від мене. До чого смішна. Я чую її думки, але навіть цієї містичної сили мені не потрібно було, щоб знати, про що вона думала. Я відчував цей світ так, ніби був єдиним цілим з Асею.

— Я підслухав її, — округлив очі від раптового усвідомлення. — Асю, чи міг я пробудити цього монстра в ній?

— Ні, — вона похитала головою, але потім торкнулася пальцями підборіддя. Її губи затремтіли, — Хоча… Кай, це можливо. Якщо це саме вона спочатку наслала того духа на тебе. Адже ми так і не знайшли його…

— І тепер цей дух, — я перевів погляд на двері, — у ній?

Ася стривожено дивилася на мене.

— Чи є спосіб зупинити його?

— Ваші душі пов’язані, тож… — Ася дивилася на мене, не кліпаючи.

Ми обидва зрозуміли, що це означає. Мені не надали права вибору. Якщо я хочу врятувати Асю й себе, то мені треба йти. Сльози миттєво пролилися на щоки дівчини. Вона не говорила нічого, нічого не думала, але мені не потрібні були слова, щоб зрозуміти її страхи. Відчути її біль.