Розділ 44. Кай

Вона виявилася порожньою. Уся кімната була зі щільно розставленими партами й кинутими ручками на столі. На дошці хтось наспіх стирав намальоване серце — залишилися розводи й частина малюнка.

Нічого не розумію. Я точно бачив Бена й те, як він зайшов сюди. Чи може це бути пасткою? Майже інстинктивно я обернувся до вхідних дверей, але на скляній вставці не було тих сніжинок, що ми бачили у квартирі Асі у Львові.

Утім, я і не медіум, щоб мене ловили на таку…

Усвідомлення пройняло крижаним, арктично-крижаним потом. А що як… весь цей час полювання взагалі було не на Асю? Якщо весь цей час я був головною метою невідомого? Підіслати духа — двох, якщо бути точнішим, пастку. 

Трясця. Треба забиратися звідси, будити Асю і обговорювати новий план. Мене б повернутися в тіло, поки я своєю присутністю не нашкодив дівчині.

Паніка забила десь усередині, коли я зробив крок у бік виходу. Лише маленьке цікаве передчуття продовжувало ніяково нагадувати про себе в районі сонячного сплетіння, задаючись питанням, куди ж подівся мій друг.

Почувся дивний скрип, що йшов від дошки. Звук виявився чітким і не приглушеним, незважаючи на голі стіни класної кімнати. Якщо злочинець намагається грати на моїй цікавості, то він до біса кмітливий.

Я завмер і придивився. Біля самого краю дошки на стіні виднілася темна щілина. Побіжним поглядом її не помітиш, тільки якщо знаєш, що вона там є або довго вдивляєшся в одну точку.

Я вдивлявся.

Намагаючись не дихати, не відтворювати жодних звуків, я підійшов до щілини й натиснув на стіну. Вона піддалася. Переді мною розкрився вхід до таємного коридору, вкритого стародавнім каменем і мохом, що розквітав по стінах. Гадаю, цю частину побудували так давно, що про сучасні технології та вентиляцію тут і не чули.

Десь вдалині чувся звук дзюрчання води. Я ступив на підлогу і швидко виявив, що і вона була вкрита вологою. Не подобається мені все це, але що робити? Повертатися до Асі? Я подивився на класну кімнату, що виднілася позаду мене.

Так, це був би найрозумніший вихід. Але в цьому виході я неминуче втратив би пам’ять і кохану, і нічого не міг би з цим зробити. Ні — я махнув власним думкам. Я зобов’язаний зробити все, щоб дізнатися правду.

У глибині коридору відкривалася невелика кімната, більше схожа на комірчину. Вона була наповнена книжками і якимись дивними колбами, шматками тваринних органів, що валялися в засохлому стані, і ще якимись речами, про походження яких я вирішив не замислюватися. Або це все декор для шалених студентів, або хтось справді займається тут темними справами.

Бен сидів у глибині кімнати. Під очима в нього були темні кола, він хитався, як хворий у психіатричному відділенні. Руками Бен весь час намагався кудись дотягнутися, а коли не вдавалося, то розгризав пальці в кров. Його губи вкривалися бордовими плямами.

Я тримався в тіні, невпевнений, чи міг Бен бачити мене.

Мені було його шкода. Попри зраду, попри безчесну поведінку за моєю спиною, сам Бен покарав себе куди гірше, ніж я міг би. Якби мій друг зараз лежав у гамаку на Мальдівах, мені було б набагато легше його ненавидіти.

Кого Бен чекав тут? Я зробив невеликий крок, показуючи себе світлу, але друг однаково не бачив мене. Легке полегшення пройшлося по тілу. Усе-таки він не медіум.

Ліва рука Бена затремтіла, коли він почав бити себе нею, щось постійно повторюючи.

— Н-нікому, — бурмотів він, — д-дух.

Його лоб уже був у подряпинах, коли Бен опустив руку і поворушив нею поруч. Я перевів погляд до його пальців і знайшов те, що шукав мій друг. Мій мікрофон. Той самий, який я тримав у фатальний день.

Збігів бути не могло. Я впізнав під замовлення зроблену ручку з м’якою виїмкою для великого пальця. Відразу під нею виднілася глибока тріщина — в одне з тренувань я впустив мікрофон. Ще довго потім нарікав, що мені запропонували або викинути його і замінити на новий, або залишити, як є.

У Бена був мій мікрофон, здатний повернути мене в тіло. Але кому він приніс його?

Я почув чиїсь кроки, але не позаду мене, а в тій частині кімнати, яку не було видно з мого укриття. Я зробив кілька кроків назад, знову ховаючись у тіні коридору. Якщо Бен мене не бачить, це не означає, що і його співрозмовник не може цього. Але очей із мікрофона я не спускав.

— Ці студенти, — почувся мені знайомий голос професора Рози, головної кривдниці Асі.

Я безшумно ковтнув ком жаху, що утворився в мене в горлі.

— Бен, ну-ну, малюку, зовсім погано стало, так?

Дівчина почала щось робити, чого мені так само не було видно. Я почув якісь ляпаси і прицмокуючі звуки, якби вона його цілувала в лоб. Діяти потрібно було акуратно. Хто-хто, а Шулам точно здатна бачити мене.

Шулам! Спогад осяяв мою пам’ять, коли я майже задихнувся повітрям, що переповнювало мої легені. Бен тоді в аеропорту чатувався зовсім не з папараці, а із Шулам, я згадав ім’я контакту!

То це все було заздалегідь підлаштовано й до того ж давно?

— Так краще має бути. Скоро вже полегшає, мій улюблений Кай прийде до мене, і ти зможеш відпочити. Не обіцяю, що живим, звісно, — вона їдко посміялася, — але тут уже від тебе залежить.