Розділ 41. Кай

Я абсолютно точно десь бачив цю дівчину. Ці темні очі, які ніби пожирають своєю темрявою, це довге волосся, скуйовджене, як після сильного вітру. І маленький шрам одразу під оком.

— Я не збираюся відсиджуватися, поки вона тут бешкетує, — тим часом голосила Ася, наступаючи на професора не тільки словесно, а й фізично — вона сперлася руками об стіл, її плечі тремтіли. — Як вона взагалі отримала статус професора?

Це питання цікавило мене теж. Дівчина навряд чи виглядала старшою за Асю, а сама руда, судячи з усього, статусу професора не отримувала.

Я почухав підборіддя. Може ми перетиналися в якомусь з університетів? Я вчив японську на кафедрі іноземних мов у Сіднеї, але щось мені підказує, що Шулам не бувала в Австралії. Шанс був, звісно, але який — якщо дівчина навчалася в Академії в Парижі?

— Весь час поза Академією вона писала дослідницькі роботи, — знизав плечима професор. — Здавалося, дівчина справді зацікавлена в поглибленні наших астральних знань. Я особисто вручав їй усі регалії, міс Ремі-Г’юм, хто ж знав, що її мати стане ректором одразу після цього?

Тобто вона до всього іншого ще й шалено розумна. Я з тривогою подивився на Асю. Коли тебе ненавидить хтось із почуття заздрості, то це найчастіше доля дурнів. Таких не слід боятися — їхні дії очевидні й незграбні. Але ті, хто ненавидить зі стратегічних міркувань, або ж, що гірше, їхня ненависть зростає без причини…

— Скажіть, професоре… — гостра думка пронизала свідомість, очі розширилися.

Якщо я не міг зустрічати цю дівчину в Австралії, то, можливо, я бачив її в натовпі? Можливо, саме вона винна в нападах на Асю, а не Маргарита?

—… чи могла Шулам безпосередньо нашкодити медіуму?

Професор підняв на мене голову, ніби зовсім не очікував, що я до нього звернуся. Потім перевів погляд на Асю і повів вусами, наче намагався сховатися за густотою бороди. Він упустив голову і схрестив пальці, але так і не поспішав із відповіддю. Час минав. Професор знову подивився на мене через товсті окуляри. Продовжувати тему він не захотів, і я не смів йому перечити — але від цієї Шулам і справді потрібно триматися подалі.

— Мені здається, ви сюди не за плітками прийшли, чи не так? Юначе, ви так і не представилися. Як мені вас називати, смертельний невдаха?

Прекрасне прізвисько, сподіваюся не приживеться. Я мигцем глянув на Асю, щоб упевнитися в найгіршому — прізвисько приживеться, і вона з її хитрим хижим поглядом використовуватиме його аж до моєї загибелі. І навіть після зовсім не факт, що своїми медіумними ручками вона не дотягнеться до моєї душеньки, щоб знову повторити це пафосне й водночас образливе: «смертельний невдаха».

— Кай Лі, — крізь зуби процідив я.

— Що ж, Каю Лі, — хмикнув професор, лукаво поглядаючи то на мене, то на Асю, — розповідайте, як так вийшло, що ми вас бачимо й чуємо.

— І чіпаємо, — додала гордо Ася.

Професор усміхнувся одними очима.

— Ну це вже ви, молоді, залиште при собі.

І хоча в його словах не було нічого такого — адже, по суті, Ася справді могла до мене доторкнутися, вдихнути життя в мій дух, що слабшав, врятувати від чергових подій. Але ми однаково обидва відчули себе ніяково.

Ніби того першого дня, коли ми прокинулися разом в одному ліжку, було щось більше, ніж просто кумедний діалог.

Ася залишила мене переказувати всі події професору, а сама пішла вивчати книжкові полиці. Я спостерігав за нею краєм ока — за смішним рудим волоссям, яке смішно стирчало, за ніжними пальцями, що ковзали по корінцях книжок. Мені здалося, що вона віталася з ними, як після довгої розлуки.

—… й ось я зруйнував бачення мікрофоном, — закінчував свою розповідь я, продовжуючи стежити за Асею, — і все. Опинився духом, а тіло моє почало жити на автоматі.

Професор дивився на мене з тією тямущою іскрою в очах. Він кивнув, зістрибнув зі стільця і підійшов до мене близько-близько. Показав рукою, щоб я наблизився до його самих губ — щоб тільки мені було чути слова, які він скаже. Я насупився, але не став перечити.

— Не смійте відмовлятися від неї, мій хлопчику, — неочікувано лагідно промовив професор, — Ремі-Г’юм мала жахливий досвід у житті, але я бачив те, як вона дивиться на вас. І, що важливіше, як ви дивитеся на неї. Повірте старим сивинам, за таке кохання варто триматися.

Моє відсутнє серце забилося швидше, я відчув, що задихаюся від сенсу сказаних слів.

— Коли я зустрів мою дорогу професорку Вуазьє, я думав, що інфаркт відчувається саме так, — він усміхнувся у вуса, — але нізащо не проміняв би той самий день, коли ми опинилися за однією партою. Тримайтеся за неї, Каю, як за життя тримайтеся. Кохання того варте.

По шкірі пройшлися мурашки. Я перетравлював сказані ним слова, поки сам професор змовницьки підморгував мені. Він усе ще посміхався, коли раптом грюкнув у долоні і сказав куди голосніше, щоб Ася змогла розчути.

— Що ж, мої дорогі неуки, є в мене теорія, яка має всі шанси на успіх.

— Професоре? — здивовано обернулася Ася і підійшла до нас ближче.

Сам же професор склав руки за спиною, подивився задумливо вбік і продовжив урочистим тоном.