Розділ 39. Кай

Я не міг повірити своїм очам. Ми ж були в катакомбах хвилину тому! Я точно бачив, як ми нескінченно спускалися сходами, як ці прокляті духи розмовляли в довгих коридорах склепу. Як так вийшло, що зараз ми на верхівці хмарочоса Парижа?!

— Не розумію, — пробурмотів я, розглядаючи красиві дахи старої архітектури.

— Реалістично, правда? — на мій подив хихикнула Ася. — Це все, звісно, тільки проєкція, але зате як якісно зроблена!

Вона підійшла до вікна й постукала по ньому кісточкою вказівного пальця. Зображення потьмяніло, кілька разів спалахнуло і згасло, явивши переді мною білосніжний екран. Я здивовано моргнув кілька разів, відмовляючись вірити своїм очам. Звичайно, це був просто проєктор весь цей час! Але наскільки реалістичний. Я похитав головою, дивуючись своїй неуважності.

— Міс Ремі-Г’юм, ви заважаєте іншим, — незадоволено промовила дівчина за стійкою адміністратора з білосніжним навушником, який видніється в її вусі.

Вона кинула швидкий погляд у наш бік і стиснула губи, потім щось швидко натиснула на комп’ютері, і картинка на білому полотні повернулася до свого початкового стану.

Кому ми заважали, якщо були одні в цій кімнаті, залишилось невідомим.

— Ремі-Г’юм, кажеш? — почувся хрипкий голос із сусіднього приміщення.

Я подивився в той бік — прозорі двері вели в довгий коридор, з якого повільним кроком наближався літній чоловік. Він був схожий на героя фентезійних романів — дивна лисина на всю голову, але довжелезна шевелюра з боків світло-сірого кольору. Його брів майже не було видно, зате величезна, раптово руда, борода аж волочилася по підлозі. Як в одній людині можуть поєднуватися настільки… суперечливі риси?! Дивився він на нас з-під товстезних окулярів.

Коли чоловік минув двері й підійшов до нас, я виявив, що він навряд чи був вищим за метр на зріст. Однак дивився на Асю зверхньо.

— І що тут робить ця двієчниця? — прокряхтів він.

— Професоре Вуазьє, я закінчила академію з відзнакою, — розреготалася дівчина, майже зігнувшись навпіл.

Вона почувалася тут, як у своїй тарілці. Ні, навіть більше — як удома. Не там, у маєтку, але як у справжньому домі, де тобі тепло й затишно, і куди завжди хочеться повернутися. Я здивовано роздивлявся Асю.

— Професор Вуазьє — це моя дружина, — насупився чоловік, — а я — професор Малькольм Вуазьє!

— Вибачте, професоре Малькольм Вуазьє, Олівер сказав, що ми можемо звернутися до вас по допомогу, — абсолютно не каялася Ася, проте усміхалася з найдобрішими очима.

— Ну а так навіщо ж я ще сюди прийшов?! — він погрозливо підняв свою маленьку руку, яка була обгорнута величезною чорною рукавичкою.

Помітивши цей несумісний зі зростом професора аксесуар, я оглянув чоловіка повністю. Білий халат під саму підлогу, занадто пухнастий светр. Він був схожий на божевільного вченого. Чи, може, навіть ним був.

— Проходьте, — махнув професор рукою і поманив углиб за скляні двері.

Адміністраторка провела нас незадоволеним поглядом.

Коридори академії теж не відповідали моїй уяві. Мені здавалося, що такий заклад, який відповідає за потойбічне, за навчання тих, кому доведеться спілкуватися з духами, буде щонайменше такий самий давній, як духи. Але ж ні. Сучасні технології зіпсували навіть магію такого моменту, як переродження життя.

Я важко зітхнув.

— Ти чого? — тихо запитала Ася, помітивши моє сум’яття.

— Я думав тут буде щось на кшталт магічної академії з фільмів.

Ася відповісти мені не встигла — першим голосно хмикнув, потім фиркнув, потім видав щось схоже на кашель професор Малькольм Вуазьє.

— Ага, — буркнув він, — і духів би ми тоді переправляли, як у фільмах. Хиш, пиш, екзорцизм і забудь, малий, що ти колись жив на цій тлінній землі.

Старий професор невдоволено похитав головою, схрестив руки в себе за спиною, дозволивши мені ще раз здивуватися величині його рукавичок, і штовхнув ногою двері в аудиторію праворуч.

— Заходьте, неуки.

Ми переглянулися з Асею, але відповідати не стали. З таким характером професору, мабуть, дуже важко живеться.

Аудиторія, куди запросив нас професор, виявилася читальнею бібліотеки. Зараз тут не було студентів, але всюди були розставлені столи з величезними лампами, крісла та декілька диванів. В іншому кінці кімнати виднілися стелажі з книжками.

— А що ж у вас не все в цифровому вигляді, раз такі технології? — сказав я і прикусив язика, але було вже пізно.

Професор уже обернувся в наш бік, підняв свій маленький кулачок і загрозливо помахав ним у мій бік.

— Ремі-Г’юме, що за недотепу ти притягла в мою святиню?! — прогримів він.

Я чесно втиснув голову в плечі. Мені не було страшно, але дуже хотілося удати, що страхітливий кулачок професора мене налякав.

— Це живий дух, професоре, — дівчина схрестила руки на грудях. — Тіло функціонує, а він зі мною застряг.

— Навіть померти нормально не зміг, — фиркнув він і повернувся до нас спиною. Я почув тихе бурмотіння слідом: — Дурню.