Розділ 38. Кай

Я ніколи не був у катакомбах, і відчуття вкрай посередні, скажімо так. Спочатку ми довго спускалися гвинтовими сходами вниз. Віражі не були крутими, але до сотої сходинки мені однаково стало зле.

Я тримався. Не міг же я впасти в очах мого прекрасного медіум?! Благо, що я дух, і сіро-зелений колір обличчя Ася не могла побачити. У повітрі стояло сперте повітря рідко вентильованого приміщення.

Сірі стіни тиснули своєю вузькістю і старовиною, але Ася, здавалося, цього не помічала. Навпаки, її очі яскравіше горіли, коли вона з кожною сходинкою наближалася до низу. Здавалося, вона проходила цей шлях не одну тисячу разів і знала кожен камінчик напам’ять. Ба більше — кожен камінчик їй видавався своїм рідним домом.

На самому низу ми опинилися в невеликому приміщенні, освітленому підвішеними гасовими ліхтарями. Їхнє тьмяне світло не давало великої видимості, але ми бачили достатньо, щоб не врізатися в стіни.

Першим я почув дзвін крапель, що відбивалися об гладку поверхню печерних лабіринтів. А потім мене накрило гомоном, як на головній площі під час різдвяного святкування.

— Ви чули останні новини?

— Про Китай чи Корею?

— О, мій друже, та ви не в курсі…

І слідом за ними новий потік думок.

— Ці медіуми раз у раз спровадити нас намагаються.

— Та ви що, міледі? Знову?

— Ніякою мовою не розуміють! Я навіть пригрозила зв’язком із королем, але їм, бачте, знайомство з Генріхом Восьмим ні про що не говорить.

Гомін ішов від дальньої частини лабіринтів, у бік якої Ася і прямувала. На вуха давило. Ні, це не головна площа. Це справжній італійський ресторан із дуже гучним святкуванням. Я примружився і розгледів силуети духів, що затято спілкувалися на цікаві теми. Краще б ми того не чули.

— Мсьє, таке горе серед медіумів, ви чули? Місис Ремі-Г’юм виявилася втягнутою у вбивство!

На цих словах зблід не тільки я, а й сама Ася. Її обличчя втратило всякий лик, ноги запнулися, і вона ледь не впала. Я вчасно встиг підхопити дівчину, ніжно поклавши їй руку на талію.

Ася не відчувала цього. Слова невідомого духа вдарили її під дих.

— Гей, пліткарки! — злобно крикнув я невідомим.

Голоси стихли.

— Якщо хочете поговорити про Ремі-Г’юмів, то хоча б дочекайтеся, коли представниця цієї родини підійде до вас ближче.

Губи Асі тремтіли, але ноги впевнено вели коридором. Я був поруч. Зараз я зміг розгледіти духів усіх ґатунків — високих і низьких, худих і товстих, сучасних і зовсім уже стародавніх. І всі вони змовкли, щойно рудоволоса талановита дівчина опинилася з ними в одному приміщенні.

Деякі підтискали губи, поки дивилися — не на Асю, але на мене. Я їх засудив. Напряму сказав, що так робити негарно! Частина дівчат дивилися на Асю спантеличено й зацікавлено, як на джерело своїх пліток. Лише деякі байдуже продовжували займати свої місця на підлозі та стінах, ігноруючи нашу присутність повністю.

У коридорі було тісно і важко рухатися між усіма присутніми духами.

— Медіумам-телепатам легше, — поскаржилася Ася, щойно ми вийшли з тісного коридору до просторішої кімнати, — вони можуть проходити духів наскрізь.

Я не знайшов, що сказати. І медіуми-фізики, і медіуми-телепати могли чути, які мерзенні речі говорили ці духи.

— Не гнівайся на них, — немов читаючи мої думки, промовила Ася і заправила пасмо волосся за вухо.

Попри ситуацію та настрій я не міг перестати милуватися.

— Ці духи відмовилися перейти в інший світ і обрали шлях спільних духовних вечірок, — мені в очі дівчина не дивилася, але на її губах грала усмішка.

— Сумнівне виправдання їхній поведінці. І вже від тебе я очікував сильної відсічі.

Останнє я сказав даремно, про що зрозумів уже після того, як промовив ці слова. Вони були, звісно ж, правдою — я не думав, що Ася, зазвичай така агресивна щодо власних кордонів, раптом стане блідим ягням, коли її сім’ю буду відверто засуджувати.

Але в цьому й була моя помилка. Засуджували не Асю, а її сім’ю.

— Маму не посадять за вбивство через брак доказів, — сумно відповіла мені дівчина, почекавши хвилину, — і ці плітки — єдине покарання, яке вона понесе за те, що зробила… зі мною.

Останнє Ася видихнула на одному диханні і, як їй здавалося, непомітно змахнула сльози. Я бачив, а тому обійняв її за талію міцніше. Вона не пручалася.

Майже за годину ходьби дивними коридорами ми досягли місця призначення. Перед нами стояли величезні металеві двері, більше схожі на ґрати.

— Піднімай, — махнула мені Ася, схрестивши руки.

— Вибач, що?

— Візьми решітку он там знизу, — вона показала рукою на сплетений металевий квадрат, — і потягни нагору. Я все-таки дівчина.

Яка ходила сюди не один раз, до речі. Але говорити їй цього я не наважився.

З гучним скреготом ворота металевих дверей відчинилися, і ми пройшли всередину ще одного лабіринту.