Розділ 37. Ася

Подумки я вибрала огрядного чоловіка в роках і із зайвою вагою. Такий міг би їхати тільки в якісь багаті міста, з яких ми б уже знайшли сполучення з Парижем. Не до Китаю ж він їде, правильно?

Чоловік веселою ходою йшов до однієї з вантажівок. Джинси раз у раз мали намір впасти, погрожуючи мені показати далеко не найкрасивішу картину. На пальцях він крутив ключі від машини.

— Ходімо, — прошепотіла я, рвонувши до його вантажівки, щойно водій зник за дверима.

Інші водії підійти не встигли, тож якщо зараз швидко смикнути дверцята на себе й залізти всередину… То залишиться лише сподіватися, що він перевозить не рибу. Я потягнулася рукою до ручки, коли Кай на все горло прокричав:

— Асю, нам не туди!

Я підстрибнула й хотіла вже загрозливо показати йому кулаком — мовляв, із чого це він увагу привертає?! Як раптом згадала, що сама ж веліла йому не шепотіти. Загорнула очі до неба. Асю, у всіх проблемах винна ти сама.

У бік Кая я не дивилася, занесла вказівний палець до губ і знову повернулася до операції «відкрити ручку». Мої пальці майже доторкнулися до пошарпаного роками металу, коли…

— Асю, Берлін!

«Щоб тебе, Каю», — дуже злобно подумала я, сподіваючись, що Кай чітко почує моє обурення. Поки я витріщалася в його бік, краєм ока помітила номери вантажівки, у яку весь цей час я мала намір забратися.

Що ж, мій астральний попутник був до неможливого правий — ця вантажівка вирушала не до Парижа, а до німецької столиці. Щоправда, якщо вибирати між дорогою з Німеччини до Франції і годинами, проведеними на безлюдній заправці…

— Іди сюди, — втретє вимовив Кай уже значно спокійнішим голосом. Мабуть, помітив, що я стрибала від його різкого крику.

Мій дух стояв біля сірої вантажівки, на якій була намальована красива темно-синя риба, прозоро натякаючи, що всередині знаходиться саме вона. Я глянула на колеса: протерті шини, які давно не бачили миття і заміни. Невже ось ця розвалюха їде в Париж?

Я засумнівалася. Піти? В обрану мною вантажівку я залізу гарантовано, але можу втратити силу-силенну часу й сил на подорож із Берліну. З іншого боку, зовсім не факт, що у вантажівку Кая в мене вийде забратися. Та й риба…

Казала мені якось бабуся, що всі біди від мужиків. Прямо так і говорила! Не зовсім таким текстом, звісно, я не дуже уявляю високоповажну місіс Ремі-Г’юм із її ідеально підібганими губами й текстом про мужиків. Але вона любила повторювати, що тільки під ретельно доглянутою рукою мислездатної і освіченої жінки чоловіки можуть із себе щось представляти. Не дивно, що дідусь не пережив її. Свиснув із цього світу ще до мого народження. Напевно й до світу прив’язаний не був — аби швидше зникнути з поля зору місис Ремі-Г’юм.

Саме такі думки проносилися в мене в голові, коли я, всупереч порадам моєї високоповажної бабусі, бігла до Кая, який радісно махав мені рукою.

— Тримайся за ручку, — швидко промовив він, щойно я зрівнялася з вантажівкою, — коли я крикну «давай», смикай на себе й залазь усередину.

Я кивнула. Сперечатися було безглуздо, як і намагатися контролювати ситуацію. Єдиний мій шанс на порятунок лежав у надто блідих руках австралійського співака, за сумісництвом — мого духа, підопічного і представника романтичного інтересу.

Очі заради цікавості все ж подивилися на номери вантажівки. 75 округ. Париж. Я полегшено видихнула.

Кай же часу не гаяв. Спочатку він заліз на пасажирське сидіння через вікно і взявся чинити бешкетування — смикати «вонючку», що висіла на дзеркалі, дути холодним повітрям на водія, а коли бідолаха вже навсправжки був спантеличений, Кай з усього розмаху стукнув ногою по бардачку. Пролунав оглушливий гуркіт, перериваний голосом чоловіка: «Давай!». Саме так я і змогла непомітно пробратися всередину вантажівки, поки водій хрестився, читав молитви і виставляв усі наявні амулети, що відлякували б злих духів.

Усе це Кай розповів мені вже через кілька годин, коли видався момент перебратися до мене у вантажну частину транспорту.

Запах стояв приголомшливий, але на наше спільне щастя самої риби у вантажівці вже не було. Тільки кілька мішків і ящиків, у яких її, мабуть, перевозили. Неприємно, але не смертельно, зважаючи на те, що французька столиця була готова зустріти нас уже цього вечора.

Я так і заснула — обійнявшись з Каєм і смердючим білим мішком із підозрілими сірими плямами.

Прокинулася пізніше, коли м’яке заколисування вантажівки перестало мене хитати з боку в бік. Ми зупинилися, причому, судячи з мертвої тиші з боку водія, зупинилися ми не тільки що.

— Давно ми тут? — протираючи очі, запитала я в знудженого чоловіка.

— У вантажівці? Так. У Парижі? Близько години.

— Ми приїхали, і ти мовчав?! — мій шепіт перейшов на загрозливий крик. — Я на цілу годину більше провела із цим смородом!

— Ти солодко спала, — Кай байдуже знизав плечима.

Я для себе не визначилася, мені хочеться вбити його чи обійняти, а тому я просто розвернулася і дала ходу із цієї камери ароматичних тортур.

На вулиці ласкаво гладив щоки осінній вітер. Я поїжилася і озирнулася — за складськими приміщеннями виднілися незнайомі будинки, непривітні й похмурі. Видихнула, прийнявши поразку. Париж — занадто великий, щоб я знала кожен його район.