Розділ 36. Ася

Скільки ми так пролежали? Годину? Дві? У якийсь момент я втратила лік часу, насолоджуючись ласкавими дотиками Кая. Він гладив мене по голові. У цьому, можливо, не було нічого такого — дитячий, майже невинний жест. Але різниця в тому, що я торкалася духів дуже часто. Вони ж мене — ніколи.

До сьогодні.  Так само як я підживлювала Кая, здавалося, він підживлював мене. Ми стали єдиним цілим, неподільним, ніби так і було визначено від початку. Усе відчувалося правильним, крім одного — відсутності тепла. Я не хотіла про це думати.

Коли-небудь ми розлучимося. Коли-небудь і сонце зайде за обрій, і я зроблю свій останній вдих. Це ж не привід думати про це зараз? Зараз треба жити. Зараз треба любити.

— Каю? — тихо промовила я, провівши пальцем по холодній землі.

— Так? — його голос трохи захрип, і якби він не був духом, вирішила б, що захворів.

Невже я… викликаю в нього такі почуття?

— Ти викликаєш у мене ті почуття, про які я не знав і сам, — абсолютно несподівано для мене вимовив чоловік.

Усередині мене на мить усе завмерло. І ні, не від свідомості сказаних ним слів. Він чув мої думки, але…

— Як ти зробив це?

— Що?

Я підвелася з грудей Кая і подивилася йому прямо в очі. Вони бігали по моєму обличчю, занадто довго затримуючись на губах, але незмінно повертаючи зоровий контакт. Стримувався? Я заправила пасмо волосся за вухо й опустила очі.

— Ти прочитав мої думки. Я не говорила щойно вголос нічого, крім твого імені.

— Мабуть, наш зв’язок, як духа й медіума міцнішає.

— Мабуть.

Стало вкрай ніяково. Виходить, тепер мені не можна думати ні про нас, ні про можливе або неможливе майбутнє. Й ось усе те, про що я подумала зараз, мені теж думати абсолютно заборонено. Не думаю. Кактуси! Зелені кактуси!

Фелікс хихотнув у кулак, підводячись слідом за мною.

— І давно в тебе така залежність від кактусів?

— Відтоді, як ти навчився читати мої думки, — буркнула я у відповідь, відвернувшись і прикрившись волоссям.

За роки астральної практики я якось звикла відокремлювати своє життя від життя духів. Особисті кордони врешті-решт!

— Чому ти боїшся почуттів, Асю? — раптом абсолютно серйозно запитав Кай.

Його очі зосереджено дивилися на мене, не кліпаючи. Жодної тіні усмішки: ні зморшок у куточках очей, ні злегка піднятих щік. Він і не злився, радше був неприємно спантеличений виявленим фактом.

Я важко зітхнула, не знаючи, що йому відповісти.

— Ти — дух, — нарешті сказала я, не наважуючись відповісти йому сміливим поглядом, — останні мої стосунки з духом закінчилися не дуже райдужно.

— Але справа ж була не в дусі.

Їдке нагадування скривило мене, як після кілограма з’їдених лимонів.

— Вибач, — тут же прикусив язик Кай.

— Ти думаєш… — я набралася сміливості, як перед стрибком із парашутом, знаючи, що страховка, якщо що, не спрацює, — у нас би вийшло? Ми?

Кай нічого не відповів, але наблизився до мене, м’яко торкнувшись шиї. Його руки пройшли вздовж моєї артерії, дійшовши до самої верхівки. По шкірі пройшлися мурашки, але вперше за довгий час, вони не були неприємними. Мене пробрало від однієї думки про те, що станеться далі.

Він поцілував мене. Холодні губи торкнулися, створюючи м’який, майже дитячий поцілунок, у якому я відчула все — турботу, ніжність, і те найдовгоочікуваніше тепло, яке, не виключаю, я могла придумати сама. Занадто хотілося, щоб це було правдою. Занадто хотілося склеїти розбите на частинки серце.

Усередині злетіли метелики роєм. Як давно я не відчувала їх! Хвилювання, страх, дурні думки на кшталт запаху з рота чи не найсвіжішого волосся. Після феєричних пригод це мало б здаватися порожніми переживаннями.

Зовсім нескоро наші губи роз’єдналися.

— Як же я мріяв це зробити, — ледь усунувшись сказав Кай.

«Я майже з тобою вже це робила», — з хитрощами подумала я, і прикусила язик. Тепер же Кай може чути мої думки!

— Не зрозумів зараз, — він майже миттєво насупився, а потім усвідомлення осяяло, — ти цілувалася з ним?!

— З тобою, — пискнула я у відповідь, давлячи бажання розреготатися йому в обличчя.

Кому розкажи — не повірять. Перший поцілунок у нас уже був, але начебто не був. Як і побачення, і знайомство з батьками. Кай Шредінгера, чесне слово.

Ще недовго для вигляду посварившись, ми побрели вздовж траси. Очевидно, що тут на сплетінні доріг ніхто б не зупинився заради нас. Потрібна була заправка, на якій нам би звезло.

І ні, ідею проситися до когось автостопом я відкинула одразу. Кая-то люди не бачать. Отже, їде такий дядько далекобійник, малює в голові страшні маніячні плани, а тут дівчинка з веснянками й рудою косичкою. Ідеальна жертва злочину й детективного подкасту!

Ні, дякую, чули ми таке, переживати на своїй шкурі не бажаємо. На цей рік ліміт маніяків-вбивць у моєму житті вичерпано.