Розділ 35. Кай

Я кинув погляд на стрілку спідометра. Я не гнав під 300, вочевидь, а тому ті, хто гналися за нами, успішно нас наздоганяли. Усередині все клекотало від страху за молодших Ремі-Г’юмів, які в разі аварії цілком могли приєднатися до моєї духовної пригоди. Тільки в їхньому випадку живе тіло б не чекало на повернення.

Чорт, чорт, чорт! Я майже вдарив по керму, відчуваючи безпорадність. Вдавити педаль газу? А якщо не впораюся з керуванням?

— Шархмісс карат дон, — почув я тихий шепіт позаду мене, який наче вимкнув якийсь рубильник усередині мене.

Той панічний задушливий страх поступово відступав, поступившись місцем холодному розрахунку. Очі перестали безглуздо бігати дорогою.

— Що це? — запитав я, впевненіше стиснувши кермо в руках. Педаль газу м’яко, але наполегливо втискалася в підлогу.

— Я не медіум-фізик, — знову нагадав Олівер, — я працюю зі свідомістю духів більше, ніж із їхньою оболонкою. І зараз твій страх притуплений. Цим не можна сповнюватися, тому що почуття самозбереження…

Один із мерседесів успішно наздоганяв нас, тож я пропустив слова юнака повз вуха, пригледівши непогану петлю прямо за курсом. Конюшиновий міст складався із чотирьох кіл із широкою смугою під ними. Ми наближалися саме до верхньої частини дороги, що давало нам невеликий простір для маневру. Я додав у швидкості.

— Каю, що ти задумав? — у голосі Олівера прозвучала нотка тривоги — він перестав уловлювати хід моїх думок, щойно природний страх спав пеленою з моїх очей.

— Дивився фільм Таксі?

— Каю, фільм і реальність — це різні речі, — він втиснувся в сидіння, швидко пристебнувши себе й сестру, — ми розіб’ємося!

— Не розіб’ємося, але виграємо секунд сорок часу, — я говорив упевненим голосом, розбиваючи показники стрілки автомобіля.

Камери фотографували перевищення швидкості, викликаючи в мене відвертий сміх. Їхала машина, а штраф виставити нікому! Бо за кермом нікого не було. До чого дійшов прогрес, як то кажуть.

— Навіщо нам сорок секунд, Каю! — продовжував панікувати Олівер, постійно озираючись до переслідувачів.

— Далі ти поїдеш сам.

— Ти збожеволів?!

— Ці хлопці полюють на Асю, вірно? — принаймні в моїй голові це звучало максимально логічно. — Щойно вони спустяться сюди по колах, ти пересядеш уперед і поїдеш далі. Ми з Асею встигнемо сховатися і на найближчому автобусі доїдемо до Парижа.

Ми наближалися до заповітного місця, де я планував викрутити кермо ліворуч і красивим птахом спланувати на дорогу знизу нас. Важливо зауважити, що таємничі слова Олівера поступово переставали діяти. Я намагався триматися за власні ж аргументи, переконуючи себе, що це єдиний спосіб врятуватися.

— Спускайтеся в катакомби, там знайдете шлях, — раптом подав голос Олівер із заднього сидіння. Він був серйозний, як ніколи. Прокашлявся, — Каю, якщо ти зробиш щось із моєю сестрою, то, присягаюся, я вб’ю тебе.

— Я вже мертвий.

— Є дещо гірше за духовне життя.

Чомусь я йому вірив. Перевіряти точно не хотілося. Кивнув і видихнув. Ми майже прибули до розрахункової точки. Якщо доїхати до…

— Тримайтеся! — закричав я не своїм голосом, крутнув кермо вліво і вилетів майже за тим курсом, що планував.

Як у сповільненому зніманні я дивився в дзеркало заднього виду. Олівер міцно тримав сестру, яка все ще несвідома лежала на сидінні. Її тримав ремінь безпеки, але брат однаково стискав її, закриваючи від усіх бід.

Хороший він хлопець, цей Олівер. Прикро буде, якщо через мою нерозсудливість він загине.

Машину не крутило в повітрі — я міцно втискався в кермо, сподіваючись, що це дасть мені змогу керувати некерованим транспортом. У моменті думка пронизала мою свідомість — а чи поїде машина після такого феєричного падіння? Що як всі наші зусилля даремні? Страх повернувся, нагадавши, що на кону надто багато, а змінювати курс руху надто пізно.

Ми приземлилися. Успішно.

— Каю, ти чортів псих! — заволав Олівер.

Абсолютно згоден із ним.

— Ти сам зробив це зі мною, у такому стані я б на таке нізащо не наважився.

У такому стані я навряд чи перевищував 60 кілометрів на годину. Швидко й коротко видихнув. М’яке приземлення — усього лише пів шляху до успіху.

Чотири мерседеси різко загальмували на верхній частині дороги. Двоє вибігли, кинувши двері навстіж — чоловіки в темних костюмах із невиразними обличчями. Я уважно стежив за ними, обернувшись назад. З такої відстані їм неможливо було зрозуміти, живі ми чи ні. Переслідувачі мали б прийняти одне рішення — з’їхати вниз і переконатися на власні очі. Секунда. Друга.

Двоє махнули рукою і попрямували до машин, які за мить зникли з поля зору.

— Зараз! — я голосно крикнув, переліз до пасажирського сидіння і вийшов на узбіччя.

Про всяк випадок притулився до землі — раптом мене ще видно? Олівер передав мені Асю через заднє вікно й переліз за кермо.

Я зустрівся з ним поглядом востаннє і вкрай пафосно кивнув на прощання. Завжди мріяв так зробити.