Розділ 34. Кай

Розділ 34. Кай

Ася в моїх руках почала нагріватися. Я відчував, як її шкіра з теплої ставала пекуче гарячою, ніби в неї почався жар. У момент я не зміг її тримати більше — шкіра прекрасної дівчини стала гарячішою за поверхню сковорідки.

Щось точно не так.

— Асю, — я прошепотів, намагаючись розбудити дівчину, але вона не відповідала. Її голова безпорадно повисла, втративши опору у вигляді моїх грудей.

— Ханні, — я невпевнено подав голос, розуміючи, що Хранителька — єдина, кому б Ася довірилася.

Але щойно я вимовив це, як очі медіумки розкрилися, налившись чорним світінням. З її рота повалив темний дим, який повільно заповнював усе приміщення. Люди, які потрапили в його полон, починали задихатися. Ті, хто були у владі сну, не могли цьому навіть чинити опір. Вони просто лежали, поступово втрачаючи дорогоцінні секунди життя.

— І ви вірите Хранительці після цього?! — раптом вигукнула Маргарита.

Не впевнений, що на неї хоч хтось звернув увагу. Олівер кинувся до нас, підхопивши сестру на руки. На його шкірі миттєво проступили опіки, але він не звертав уваги, побігши на всій швидкості до виходу. Він закрив ніс манжетом піджака, щоб не вдихати небезпечний темний дим.

Я лише на секунду спіймав погляд Хранительки, яка проводжала Олівера, що тікав. Вона кивнула. Те, що відбувалося далі, було схоже радше на сповільнене знімання. Я вже повертався до виходу, коли Маргарита зашипіла й кинулася в наш бік. Король, такий величний раніше, зараз стояв насупившись. Він не виглядав здивованим — ні, він ніби знав про те, що відбувалося.

І знав значно більше, ніж відкопала Хранителька.

Ганні ж не рухалася з місця, обмежена дією диму багаття. Вона лише підняла руку, викликавши рій духів. Приміщення миттєво заповнив різкий вітер, який загасив усі свічки. Тримачі свічок лишились без свого захисту, вдихаючи сонний аромат трав. Першим впав Чарльз. Маргарита змогла пройти кілька кроків, після чого впала, так само заколисана запахом.

Усе це сталося за секунди, яких мені вистачило, щоб вибігти слідом за Олівером.

— Куди ми біжимо? — запитав я в юнака, що біг щодуху.

— Мама кинеться за нами, тому місць не так багато, — дихання Олівера збивалося, коли він гальмував на поворотах. — Ти можеш водити машину?

Водити машину я не вмів, але якщо питання стосувалося життя і смерті не тільки мого — навіть радше не мого — то я був готовий ризикнути. Зрештою, це не те саме, що прикидатися хірургом, вірно? І в ігри я теж, бувало, грав. Впораємося. Я кивнув у відповідь на запитання Олівера, хоча всередині мене розривали сумніви.

Я їх відкинув.

Чорний дим від Асі майже повністю зник, щойно ми вийшли з таємної кімнати зборів шаманів. Той дим. Думаю, у ньому була справа. Я з ніжністю дивився на дівчину, на те, як неспокійно смикалися її вії.

— Давай я її понесу, — хрипким голосом вимовив я, але Олівер відмахнувся.

— Ти будеш за кермом.

Що мені заважало нести дівчину зараз, а пізніше вести машину я дізнався набагато пізніше, коли ми вже стрибнули в чорний мерседес. Олівер акуратно поклав сестру на заднє сидіння, сам сів поруч і велів мені тиснути на газ.

Газ я знайшов швидко, гальмо, загалом, теж. Кілька парканів і воріт постраждали від мого прискореного навчання водінню, але на трасі я вже звик і просто їхав на дозволеній швидкості.

— Куди ми їдемо? — запитав я, коли Олівер перевів подих і почав займатися своїми опіками. Перша допомога була примітивна — він замотав себе серветками, змоченими мінеральною водою.

— У Париж, — кинув Олівер із заднього сидіння.

— Це де?

— Ти не знаєш, де знаходиться Париж?

Олівер розлив на себе воду й чортихнувся. Я подивився в дзеркало заднього виду, щоб зрозуміти масштаб трагедії, як раптом машину повело.

— До біса, Кай, ти сказав, що вмієш водити машину!

— Неправда, — огризнувся я, повернувши всю увагу до дороги, — ти спитав, чи можу я вести. Ситуація була не та, де я б міг чинити опір, знаєш.

Почулася нецензурна лайка, що супроводжувалася шипінням і звуками переодягання. Дивитися назад я не наважувався, а тому смиренно чекав, коли Олівер закінчить і все ж пояснить мені, куди везти цей чудовий транспорт.

Благо, що машина не була на механіці, інакше так швидко їхати ми б не змогли.

— Я не пожартував, — нарешті сказав Олівер, мабуть, закінчивши з першою допомогою, — ми їдемо до Франції. Там живе мій учитель, який тунелями проведе вас до Академії. Це єдине місце, де немає впливу королів, правителів, — він затупився і додав стихлим голосом, — і моєї матері.

Я мовчав. У мене не було навігатора, до того ж найближчий поліцейський патруль нас гарантовано зупинив би — звичайні люди не бачили мене за кермом. Такий собі вершник без голови, тільки радше машина без водія. Машина, у якій автопілота не було й  у помині.

— Я залишу вас у вчителя і поїду далі сам, — продовжував тим часом говорити Олівер, — мама напевно спробує відстежити нас. Упевнений, через мене вона це зробить швидше.