Розділ 33. Ася

Це був астральний сон. У такий завжди відправляють шаманів під час ради, щоби підтримувати їхні лики у димі багаття. І тільки тримачі свічок є свідками сказаних слів.

Я відчувала м’які руки Кая, які тримали мене там, поза межами астрального сну. Я мимоволі усміхнулася. Востаннє, коли я була тут, закутана обіймами астрального сну, ми познайомилися з Каєм. Почуття ностальгії затиснуло душу, і я потягнулася до серця, яке ледь чутно стукало в щільних стінках сну.

Утім, цього разу все було інакше.

Навколо стояв густий туман. Варто було мені сконцентруватися на якійсь із хмар, як спогад проносився швидким потягом. Хмари були різних кольорів. Темніші показували неприємні спогади — День Народження, коли мама вбила метеликів, за якими я бігала. День, коли я дізналася, що Андрій пішов. Були і світлі — коли я зустріла Жука. Коли торкнулася губ Кая, нехай і не зовсім того, до кого нерівно билося моє серце.

І все ж м’який дотик губ змушував мене усміхатися, як у випускному класі школи.

Основну роботу…

До мене почали долинати якісь уривки фраз, і я здивовано обернулася. Хіба так має бути в астральному сні? Начебто ні. Максимум — якісь віддалені відчуття. Я не маю бути свідком спілкування з шаманами.

— Та це не мій листок, — уже чітко пролунав голос Ганні, громом відбиваючись від поверхні землі, на якій я стояла.

Якщо я в астральному сні й чую чужі голоси, то це означає одне: Хранителька пустила мене у свою свідомість. Навіщо? Я могла чути її думки, тривоги, але головне — слова, які дівчина виголошувала зараз на раді.

— Мабуть, ви, панове, нечасто звинувачуєте Хранительку духів у замаху на вбивство… — саркастично хмикнула Ганні.

«Вони просто ідіоти», — почула я її думки.

—… тому що моє листя — це частина мого тіла. Їх не відірвати без видимих ран. Але ви, — я почула, як хтиво заграв голос дівчини, — можете перевірити, чи є у мене такі. 

Імовірно, шаманам її ідея дуже сподобалася, бо Ганні на якийсь час притихла.

Я ж, як і раніше, нічого не бачила — лише туман і голос подруги, який раптово лунав наче гуркіт грому. Вона нічого не говорила мені, не думала ні про що зайве, від чого я мимоволі замислилася — чи справді це навмисно? Чи Ганні випадково пустила мене у святі святих?

Уздовж мене пронеслася хмара з її спогадом — я не впізнавала світіння, та й люди у відображенні мені були незнайомі. Я відвернулася, не бажаючи бачити те, що не призначалося для моїх очей. Не важливо, навмисно я тут чи за волею долі. Ганні тим часом мовила:

— І хоч презумпцію невинуватості, наскільки мені відомо, не скасували, я все ж скажу. Не в ім’я себе, але в ім’я цієї чудової дівчини, за якою полює хтось із вас.

Усередині мене все похолоділо. До цього моменту загроза для мене залишалася зовнішньою. “Це хтось приходить і нападає”, — думала я. Хтось, кому я точно не можу довіряти. Але щоб мені погрожував хтось близький? Олівер? Мама? Ні, за всієї її дивакуватості характеру, але навіть для неї це було б перебором. 

— Мама не здатна на вбивство, — занурившись у думки тихо вимовила я.

«Помиляєшся, Асю», — пролунали думки Ганні, викликаючи в мене рій мурашок, клубок жаху. Істерику. Гнів. Надрив емоцій.

Я забула, як дихати, забула, як існувати в один момент від одного слова, яке Хранителька вимовила тільки мені.

І потім вона почала говорити всім.

— Почнемо з кінця. Пляшку я не підкинула, але я бачилася з Асею, щоб довести їй свою невинність. І присягнулася їй, що доведу це, чого б то не було варто. Що ж я дізналася… 

Я чула, як Ганні грала на нервах у присутніх. Я не могла знати, чи відповідають їй щось, чи перебивають, могла тільки сприймати світ через призму її слів і думок. Мабуть, це на краще. 

— Пастка для медіумів… — говорила дівчина. — У чому сенс ставити таку очевидну річ, коли ти — божество? Вам, людям, звісно, не довелося про це подумати. Тому я навіть не заморочувалася з доказами в цьому напрямку. О, ні, мені було цікаво, у кого кишка не тонка забрати мого духа, що був уже однією ногою в іншому світі.

Я замислилася над її словами. Ритуал? Чи втручання зверху? Але згадуючи слова Ганні, коли я згадала маму… Невже вона хоче сказати?… Моя рука потягнулася до рота, прикриваючи крик жаху від розуміння того, що не могло бути правдою. Я відмовлялась в це вірити.

— Сліди замели відмінно, медіум першокласний, — їдко зауважила дівчина, — одне не врахували. Я, до біса, не ідіотка. Насамперед кинулася в сад до Персефони, щоб виявити, що і її обікрали. Не знаю, якими силами користувався ваш медіум, але було викрадено золоту гілку, якою повертають духів  у світ живих. І ви, дорогі шамани, це допустили.

Серце продовжувало стукати в горлі. Обікрасти Персефону? О, це звучить дуже сильно в дусі мами. Одне не зрозуміло — який мотив? У чому сенс вбивати мене… Я все сподівалася почути, що ще хоче сказати мені Ганні, що донести. 

Усе це мені міг переказати Кай, але подруга чомусь вирішила підключити мене. До себе. Ризикуючи, що я сунуся в її спогади, у її життя. Ні, лише підозр для цього замало, Ганні ще хоче щось сказати.

— І тоді я почала копати, — голос Хранительки помітно похолодів. Вона замовкла на мить, щоб зібратися з думками і продовжити: — Хто міг знати про дім Асі, міг поставити пастку й напевно знав про вино, якому вона надасть перевагу? Очевидно, що хтось із вас Ремі-Г’юмо…